Соломія росла в родині, де грошей ніколи не вистачало. Мама, Галина, залишила роботу, щоб доглядати доньку, а дитячих виплат ледве вистачало на найнеобхідніше.
Батько, Іван, тримав на собі весь дім. Вдень возив пасажирів у таксі, вночі стояв охоронцем у крамниці, а на вихідних лагодив чужі машини й робив ремонти в чужих квартирах.
– Іване, ти зовсім себе не береш до уваги, – казала Галина, коли він повертався зранку після нічної зміни.
– Беру, Галю. Просто зараз інакше не вийде. Дитині потрібні зошити, взуття, зимова куртка.
– А тобі потрібен сон.
– Виспимося потім.
Те «потім» так і не настало. Коли Соломії виповнилося дванадцять, батька не стало в аварії на мокрій нічній дорозі. Додому його вже не привезли.
Після похорону мама наче згасла. Спершу вона просто мовчала й дивилася у стіну. Потім у домі з’явилася пляшка, за нею друга, а за ними й чужі люди. Незнайомі чоловіки сиділи на кухні до ранку, дим стояв так, що Соломія спала з вікном навстіж навіть узимку.
Одного вечора в двері постукала сусідка з нижнього поверху.
– Галино, ви хоч дитину пожалійте. Вже за північ, а в вас співи й крики.
– Не вчіть мене жити, – відрізала мама, вчепившись у одвірок. – Це моя квартира.
– Це не квартира, а … Я вже втретє цього тижня викликаю дільничного.
– Викликайте хоч самого президента. Мені однаково.
– Дівчинці дванадцять років. Ви розумієте, що з нею буде?
– Нічого з нею не буде. Виросте. Я теж якось виросла.
Двері зачинилися. Соломія стояла в коридорі в піжамі й слухала, як сусідка довго не відходить від порога. Потім кроки стихли, а за стіною знову дзенькнули склянки.
Дільничний приходив не раз. Складав папери, хитав головою, казав, що це вже востаннє. Соломія не раз думала, чому їй не дозволили піти звідти, а мамі нічого не сталося. Відповіді вона не знала.
Допомога на дитину, яку держава виплачувала після втрати батька, надходила на мамину картку. Соломія жодного разу не бачила тих грошей. Вони зникали в той самий день, коли приходили.
– Мамо, мені потрібні нові кросівки. Старі розійшлися, – казала вона тихо.
– Купи собі щось у секонді. Ти ж вмієш.
– А гроші?
– Які гроші, Соломіє. Ти бачиш, у яких ми обставинах. Нема нічого.
– Так на картку ж приходить допомога.
– То мої гроші. Я тебе годую. Хліб у шафі, вермішель у кухонній шухляді. Чого тобі ще треба.
Соломія мовчала. Вона вже навчилася не сперечатися, бо кожна розмова закінчувалася сльозами або криком. Вона ходила в секонд-хенд, перебирала там речі й вибирала найкращі.
Якщо де була дірка, зашивала. Якщо пляма, виводила содою чи лимонним соком. Нових речей у неї не було, зате охайні були всі.
Після дев’ятого класу вона вирішила остаточно. Сіла за стіл на кухні, зачекала, поки мама прокинеться, і сказала:
– Я їду вчитися до Тернополя. У коледж. Подала документи, склала іспити.
– Куди ти їдеш, – мама підняла важку голову. – Ти мене тут кинеш.
– Мамо, я не можу тут жити.
– Он як. Значить, мати тобі тепер погана.
– Не погана. Просто я хочу вчитися, а тут навіть уроки зробити ніде.
– Ага, розумна знайшлася. Усі ви розумні, коли їдете. А хто мені склянку води подасть.
– Знайдеться хтось, – тихо відповіла Соломія. – Он, гості ж у тебе завжди є.
Мама запустила в неї рушником, але дівчина вже відчиняла вхідні двері з валізою в руці.
У Тернополі їй пощастило. Соломія старанно вчилася, склала вступні іспити на високі бали й отримала стипендію. Як дитині, що втратила батька, їй дали безкоштовну кімнату в гуртожитку. Там вона вперше за багато років відчула, що її ніхто не принижує.
Сусідки по кімнаті, Оксана й Мар’яна, ставилися до неї так, ніби вона була їм рідна.
– Соломіє, ти знову в тому светрі, – якось сказала Оксана. – Дай я тобі гачком зв’яжу комірець, буде як новий.
– Не треба, мені незручно.
– Незручно знаєш що? Ходити зимою без шарфа. Сиди й не крутися.
Дівчата ніколи не питали, чому вона не купує дорогу косметику чи не ходить на дискотеки. Вони просто були поруч. Соломія тим часом писала на замовлення реферати, семінарські та курсові для однокурсників. Платили щедро, і вона відкладала кошти на життя, не витрачаючи нічого зайвого.
Додому вона їздила лише на Різдво та Великдень. Підіймалася сходами й за кожним поверхом відчувала, як стискається серце. Двері відчиняла мама, неохайна, з червоними очима.
– Приїхала, – казала вона. – А чого так рідко.
– Навчання, мамо.
– Навчання. А я тут сама, як палець.
– Ти не сама. У тебе он ціла кімната гостей.
– То не гості, то друзі.
– Мамо, ці люди тобі не друзі.
– Хто ти така, щоб мені казати, з ким мені дружити. Я твоя мати.
Соломія залишалася на дві доби, не більше. Чула, як у кімнаті знову дзвенить скло, і їхала назад, щоб не псувати собі нерви.
Коли їй виповнилося дев’ятнадцять, мами не стало. Хвороба, яку вона роками нажила оковитою, зробила своє. На похороні було всього кілька людей. Соломія стояла біля могили й не плакала. Усі сльози вона виплакала давно.
В університеті вона познайомилася з Максимом. Спершу вирішила, що це типовий мажор. Одяг гарний, годинник дорогий, поводиться упевнено, наче весь світ йому щось винен. Та одного разу на екзамені їх посадили поруч. Соломія застрягла на задачі, і Максим ледь чутно шепнув:
– Ти пропустила мінус у другому рядку.
– Дякую, – так само пошепки відповіла вона.
– Нема за що. Після пари підеш зі мною пройтися? Голова вже гуде від цих формул.
Вона погодилася. Вони бродили парком і розмовляли про все на світі, і Соломія раптом помітила, що поруч із цим хлопцем їй спокійно. Максим був надійний, щирий і дотепний. Він умів слухати. Жодного разу не сказав їй, що вона замало знає чи занадто бідна.
На четвертому курсі він зробив їй пропозицію. Соломія розплакалася від радості, а за мить налякалася.
– Максиме, я не готова знайомитися з твоїми батьками, – сказала вона наступного дня.
– Чому. Вони хороші люди.
– Твій тато власник будівельної фірми. Мама працює у фінансах. А я хто. Сирота без копійки.
– Ти моя наречена.
– Для них я буду дівчиною з чужої біди.
– Соломіє, ти себе чуєш. Хто тобі таке сказав.
– Ніхто не казав. Я сама знаю, як це виглядає збоку.
– Ти вже вирішила за них. А вони ще навіть тебе не бачили.
– Бо я не хочу бачити їхній погляд, коли побачать мої черевики.
– Давай не будемо сваритися, – Максим узяв її за руку. – Не переживай, усе буде добре. Я поряд.
Вона мовчала довго. Потім видихнула й кивнула.
Вечеря призначили на суботу. Соломія дістала єдину охайну сукню, на рукавах якої вже було три шви. Черевики були стоптані, і як вона їх не натирала кремом, видно було, що вони доживають останній сезон.
– Ти чудово виглядаєш, – запевнив Максим у передпокої.
– Не обманюй.
– Я ніколи не обманюю.
Його батьки, Андрій Васильович і Лариса Петрівна, зустріли її привітно. Андрій Васильович потиснув руку й одразу пожартував, що тепер у домі хоч хтось буде тримати його сина в рамках.
Лариса Петрівна усміхалася, та коли Соломія нахилилася розшнурувати черевики, її погляд ковзнув по стоптаних підборах. Куточок губ ледь помітно здригнувся.
Соломія це помітила. Серце впало кудись униз.
Проте за столом нічого такого не прозвучало. Лариса Петрівна пригощала її салатом, домашньою картоплею й тортом, розпитувала про навчання, про те, що саме Соломія хоче робити після диплома.
Андрій Васильович слухав і підтакував. Вечір видався теплий, та Соломія додому їхала зі стиснутим горлом.
– Ну як тобі, – запитав Максим у таксі.
– Твоя мама мене не прийняла.
– З чого ти взяла.
– Вона глянула на мої черевики.
– Соломіє, у тебе уява розігралася. Мама весь вечір усміхалася.
– Усміхалася. А потім скривилася, коли я роззувалася. Я не сліпа.
– Ти бачиш те, чого немає.
– А ти не бачиш того, що є, – відрізала вона, відвертаючись до вікна.
Вони доїхали мовчки. Уночі Максим двічі писав їй, що любить і що все гаразд, а вона не відповіла.
Наступного дня о другій по обіді Соломії зателефонувала Лариса Петрівна.
– Соломіє, добрий день. Ти можеш приїхати до мене після пар. Хочу з тобою дещо обговорити.
– Добре, – вимовила вона, і слухавка ледве не випала з її пальців.
Вона вже уявляла, що почує. Що вони з Максимом різні. Що в неї немає ні роду, ні статків. Що їй краще піти по-доброму. Вирішила нікому не казати, навіть Максиму, і поїхала сама.
Лариса Петрівна відчинила двері, обійняла її за плечі й повела до кухні. Там уже парував чай і стояли тарілки з печивом.
– Сідай, дитино.
Соломія сіла на край стільця, склавши руки на колінах.
– Ларисо Петрівно, якщо ви хочете мені сказати…
– Хочу, – перебила та. – Ось дивись. Це ресторан, у якому ми з Андрієм думаємо робити весілля. А це сукні. Подивися, яка тобі більше подобається. А тут я почала складати список гостей, але ти його допишеш, бо твої подруги теж мають бути.
Соломія дивилася на фотографії й нічого не розуміла.
– Тобто ви не проти.
– Проти чого.
– Мене. Мене й Максима.
– Соломіє, – Лариса Петрівна відставила чашку. – Звідки такі думки.
– Учора, на порозі… ви подивилися на мої черевики.
Лариса Петрівна на мить замовкла, а потім тихо сказала:
– Подивилася. І мені стало соромно, бо я не здогадалася раніше. Давно треба було. Зачекай хвилину.
Вона вийшла й повернулася з великим пакетом.
– Це тобі. Невеличкий подарунок.
Соломія розгорнула пакет. Усередині лежали дві сукні, кілька кофтинок, джинси, шарфик і дві пари сережок. туфлі Усе нове, з бирками. Вона підняла очі, і в ній усе затремтіло.
– Я не можу це взяти.
– Можеш.
– Це надто дорого.
– Це лише речі. Дитино, ну не плач. Максим мені давно розповів про тебе й про твоїх батьків. Він мені казав, як ти вчилася, як працювала, як нікому не дала себе зламати. Знаєш, що я тоді подумала. Що такій дівчині ніяка біда не страшна. І що в мене буде найкраща невістка.
– Але ж ви скривилися…
– Це була не на тебе, – Лариса Петрівна ледь усміхнулася. – Це я на себе. Вдома я сказала Андрієві, що не бачила такої сили духу ні в кого з нашого оточення. А він мені відповів, що я надто багато патякаю. Ми трохи посперечалися, бо я хотіла відразу піти з тобою по магазинах. А він мене стримав, мовляв, дівчина образиться.
– Він правий, – прошепотіла Соломія. – Я б образилася.
– От бачиш. Тому я й вирішила зробити по-іншому. Просто покликати й вручити.
Вона присунулася ближче й обійняла Соломію. Тепло цих обіймів прошило її наскрізь. Вона розплакалася вже по-справжньому, уткнувшись у плече чужої жінки, яка в ту мить стала їй майже рідною. Наче вона довго-довго шукала маму й нарешті знайшла.
– Усе буде добре, – повторювала Лариса Петрівна, гладячи її по волоссю. – Тепер усе буде добре.
Увечері Максим зателефонував, засапаний і схвильований.
– Мама мені щойно розповіла. Соломіє, пробач, що я не вірив тобі в той момент. Я мав би зрозуміти, як тобі було страшно.
– Це я мала тобі довіряти, – відповіла вона. – Ти ж казав, що все буде добре.
– А тепер так і є.
Минуло два роки. Батьки Максима повністю оплатили весілля й купили молодим квартиру. Жодного разу Соломія не почула від них докору про гроші чи про минуле.
А з Ларисою Петрівною склалися справді найтепліші стосунки. Вони разом пекли пироги на свята, їздили на ринок і подовгу розмовляли телефоном. Іноді Соломія ловила себе на думці, що кличе її мамою.
Вона щиро бажає кожній невістці мати таку свекруху. Щоб вона стала другою мамою й любила по-справжньому.
Віра Лісова
