Боря щоліта їздив до бабусі їсти налисники й слухати, яка погана його мама Ніна. Але коли справжня мама з’явилася й забрала його до Києва, хлопчик почав в’янути, а лікар поставив несподіваний діагноз.
— Їж, їж, мій хороший, ох, як схуд! Невже не годують?
Боря наминав налисники за обидві щоки й жмурився від задоволення. Налисники зі сметаною були його слабкістю, а бабуся Ганна Степанівна знала це й щоразу, коли тато привозив онука в село, випікала цілу гору золотистих мереживних кружалець.
— А та, тітка-то, певно, тільки свою дівчинку голубить? — не вгавала бабуся. — А тебе, сиротинку…
— Ні, вона добра, — сказав Боря з повним ротом.
— Хто добра? Ніна? — бабуся зробила таке обличчя, наче надкусила лимон. — Ти, бач, уже й матір рідну забув. Борю, скажи бабусі правду. Вона тебе не кривдить? Тато не сварить? Бабуся нікому не розкаже.
Боря був хлопцем кмітливим. Він давно зрозумів, що з бабусею краще не сперечатися. Кивнеш, куснеш налисник, а за це дістанеш цукерки й дозвіл потримати дідів бінокль. Тому він кивав.
Живе Боря у Вінниці з татом Андрієм, мамою Ніною та сестрою Майкою. Мама Ніна хороша. Майка, їй сім, теж хороша, хоч і доводиться зводити її зі сходів за руку, бо вона все забуває. А бабуся каже, що Ніна «підступна», а Майка «чужа». Боря не розуміє, як сестра може бути чужою, якщо вона ділиться з ним цукерками й плаче, коли він хворіє.
Тільки бабусі про це знати не треба. Бабуся сердиться, коли він називає Ніну мамою. Їй чомусь потрібно, щоб удома в Борі було погано. Щоб мама на нього кричала, тато не помічав, а Майка була злою пузатою пацючкою, а не тендітною дівчинкою з двома кісками.
— Бабуся вже немолода, — пояснював тато. — Потерпи. Вона тебе любить.
Боря вже хотів спитати, чому в село їздить тільки він, а не Майка. Але тато дивився суворо, і доводилося мовчати.
Іноді Боря згадував щось дуже давнє: світла кімната, жіночий сміх, чиїсь теплі долоні. Тоді він був зовсім малий і, здається, був з татом сам. Була якась пані, і Боря, здається, називав її мамою. Але потім з’явилася Ніна, і вся інша «мама» стала схожою на сон.
Так минуло п’ять років.
Одного разу восени бабуся влаштувала собі день народження. Сімдесят років. Тато відвіз туди Борю, а там, серед гостей, стояла гарна жінка в довгому пальті з дуже світлим волоссям. Вона дивилася на Борю так пильно, що йому стало ніяково.
— Це він? — тихо спитала жінка в бабусі. — Господи, який великий!
— Він, Олю, — важко зітхнула бабуся. — Ти б хоч привіталася.
Жінка підійшла, присіла перед Борею й обережно торкнулася його щоки.
— Привіт, — сказала вона. — Я Оля. Я… твоя мама.
Боря мовчки дивився на неї. Вона пахла чимось дорогим і незнайомим. Тато стояв поруч із такою кам’яною спиною, що Боря не наважився навіть кивнути.
Потім Олю відвели до кімнати, і дорослі довго розмовляли за зачиненими дверима. Боря сидів на ґанку й чув уривки: «Права… я мати… тепер можу…» і татів голос: «Оль, ти п’ять років не дзвонила».
Через місяць Боря забув про цей день. Аж поки не настала весна.
У квітні, коли цвіли кульбаби й пахло бузком, Боря чекав під школою Майку-копушу. Вона вчилася в першому класі, а він як старший мав забирати її і носити ключ від квартири. І раптом біля воріт зупинилася велика синя машина. З неї вийшла та сама жінка у світлому пальті.
Вона зайшла до школи. Через п’ять хвилин вийшла Майка. Боря взяв її за руку, і вони рушили додому. А жінка проводила їх очима.
Увечері, коли тато з мамою Ніною повернулися з роботи, у двері подзвонили. Тато вийшов, прикрив двері в кімнату й сказав:
— Сидіть тут.
А за хвилину покликав:
— Борю, вийди.
На кухні мама Ніна сиділа, опустивши очі. Тато був червоний, наче після спеки. Посеред кухні стояла Оля.
— Привіт, синку, — сказала вона. — Ми з Віталієм переїжджаємо. До Варшави. Я вирішила, що ти поїдеш із нами. Збирайся.
— Куди? — не зрозумів Боря.
— До Києва для початку. Це ненадовго, ти ж у нас розумний хлопчик. Подивишся, як там гарно.
— Але я не хочу, — сказав Боря. — Я хочу додому.
— Ти вдома, коли поряд мама, — відрізала Оля.
— Мама тут, — тихо вимовив Боря й подивився на Ніну.
Ніна закрила обличчя руками. Тато стиснув кулаки.
— Оль, будь людиною. Йому лишився місяць до кінця навчального року.
— Андрію, не треба сцен. Якщо дійде до суду, ти знаєш, що я матиму перевагу. У мене стабільний дохід, житло, перспективи.
Вона не кричала. Вона просто говорила так, ніби обговорювала покупку холодильника. Боря вперше в житті зрозумів, що дорослі можуть бути сильними й дуже байдужими водночас.
Через два дні він сидів на задньому сидінні синьої машини, а за вікном тонули у сутінках Вінниця, будинок, Майчині кіски, мамина рука, що довго махала йому з балкона.
Київ Борі не сподобався. Може, й сподобався б, якби поряд були мама, тато й Майка.
Нова квартира була величезна, з панорамними вікнами. Оля нічого йому не забороняла. Вона замовляла доставку суші, піци й тістечок, купувала самокат за дванадцять тисяч гривень і планшет із грою про космос. До школи Борю возив водій, а не мама. Вчителька була строга, однокласники не здружилися.
Оля уроки не перевіряла. Вона говорила по телефону, переглядала сайти про квартири у Варшаві, записувала відео для соцмереж. Її чоловік Віталій учив Борю грати в шахи й називав його то Вождем, то Малим, то Хлопчиськом. Боря підозрював, що він просто не пам’ятає його імені.
— Мамо, а коли ми поїдемо додому? — питав Боря щоранку.
— Ми вже вдома, Борю.
— Ні. У мене вдома тато й Майка.
— Борю, перестань, — Оля роздратовано відкладала телефон. — Ми не можемо постійно про це говорити. У Віталія зараз вирішальний момент: його можуть призначити директором філії у Варшаві. А там цінують сімейних чоловіків. Розумієш?
— Ні.
— Колись зрозумієш.
Боря не розумів. Він розумів лише те, що йому хочеться борщу, котлет із макаронами та маминого голосу, який говорить: «Борю, вмийся й сідай обідати». Він відкривав планшет, дивився на гру, а тоді вимикав і мовчки плакав.
Через місяць він перестав їсти. Спершу відмовлявся від супу, потім від улюбленого печива. У нього піднялася температура, і Оля з Віталієм повезли його по лікарях. Один казав «вірус», другий «вітаміни», третій «акліматизація». Нічого не допомагало. Боря слабшав і все частіше говорив уві сні:
— Мамо… Тату… Майко…
Тоді Оля привезла його до старого лікаря Антона Павловича. Він мав сиву борідку, окуляри на кінчику носа й звичку жувати дужку.
— Антон Павлович, — відрекомендувався він.
Він довго розмовляв із Борею, потім довго мовчки писав і нарешті поглянув на Олю поверх окулярів.
— Хлопчик не хворий у звичайному розумінні. Він сумує. Йому потрібно додому.
— Що значить «додому»? — Оля підвищила голос. — Він удома. Я мати!
— Так, — спокійно кивнув лікар. — Але ви, шановна, п’ять років не бачили сина. А тепер раптом вирішили, що час. Я не засуджую. Я лише лікую. Він сумує за татом, мачухою й сестрою.
— Вона йому не мати!
— А ви? — мовив Антон Павлович. — Він їх кличе вві сні. Вас жодного разу.
Оля завмерла.
— Мені вигідно його тримати поруч, — раптом сказала вона. — У чоловіка важливе призначення. Сім’я…
— Тоді слухайте, — лікар зняв окуляри. — Є дві дороги. Перша: ви тримаєте дитину, а вона слабне. Друга: ви відвозите її туди, де вона щаслива, і будете для неї гостею, яку чекають. Другу я вам щиро раджу.
— Ви що, вважаєте мене поганою матір’ю? — прошипіла Оля.
— Я вважаю вас розгубленою. А це виправляється.
Оля пішла червона, як бурак.
Удома вона сіла на диван і довго мовчала. А в цей час Боря, який лежав у сусідній кімнаті, дивився у стелю й шепотів:
— Мамо Ніно, забери мене…
І тут задзвонив телефон.
Це була бабуся Ганна Степанівна. Вона вперше за весь час подзвонила Борі по відеозв’язку: Віталій допоміг їй встановити програму. Бабуся побачила на екрані худе жовте личко й схопилася за серце.
— Борюню, що вони з тобою зробили?
— Бабусю, я хочу додому, — прошепотів Боря. — Мене тут не люблять.
— Як це не люблять? — бабуся підвелася так різко, що табурет повалився. — Не люблять?! Та я їх…
Вона кинула слухавку, схопила торбу, склала в неї банку сметани, пачку борошна, пучок кропу й ще щось, і за годину вже стояла на автобусній зупинці з написом «Київ».
О сьомій вечора в двері Олиної квартири хтось гучно постукав. Оля відчинила й побачила бабусю у шерстяній хустці з великою торбою в руках.
— Мамо? Ви що тут робите?
— Де мій онук? — бабуся пройшла повз неї просто в кімнату. — Борюню!
Боря підвів голову й вперше за тиждень усміхнувся.
— Бабусю…
— Ох ти ж мій хороший, — бабуся присіла на край ліжка, торкнулася його чола й повернулася до Олі такою грізною, що та позадкувала. — Що ти наробила, дурна дівко?
— Мамо, не починайте…
— Почала я ще в той день, коли ти його покинула, — відрізала бабуся. — А закінчу зараз. Дитина про своїх плаче, а ти її тримаєш, наче в акваріумі. Віддай!
— Це моя дитина!
— Твоя. А хто його вчив? Хто його годував? Нінка. Я її три роки зміюкою називала, а вона, коли Борюня в Вінниці застудився, три ночі не спала. Це мені сусідка розповіла. Тоді я й зрозуміла, що була неправа.
Оля розтулила рота, але нічого не сказала.
— І ще, — бабуся ткнула в неї пальцем. — Ти думаєш, мені легко це говорити? Я стільки років плела йому всяке про Ніну! А він мовчав і кивав, бо я нагодувала його налисниками. Дитина розумна, не те що ми. Він жодним словом не образив ні її, ні мене.
У цей момент у двері знову подзвонили. Оля відчинила й побачила на порозі тата Андрія, маму Ніну й Майку. Майка тримала в руках величезного плюшевого зайця.
— Лікар Синиченко зателефонував нам, — тихо сказав тато. — Сказав, що Борі погано.
Боря вискочив із ліжка так, що упав на підлогу, а за мить уже висів у Ніни на шиї.
— Мамо Ніно!
— Борю, любий мій…
— Привіт, брате, — Майка простягнула зайця. — Я тобі його обіймала цілий тиждень, щоб тепер він пах мною.
Боря розсміявся й заплакав одночасно.
Оля стояла в коридорі, дивлячись на цю картину. З кімнати вийшов Віталій, який чув усе з самого початку.
— Оль, — сказав він тихо, — мені не потрібна ця посада такою ціною. Я мав би це сказати раніше.
— Але ж ми…
— Ми обоє дурні, — Віталій взяв її за руку. — Давай відвеземо хлопчика додому. Він чекав цього довше, ніж ми гадали.
Оля відвернулася до вікна, плечі її здригнулися. А потім вона обернулась і підійшла до Борі.
— Якщо захочеш, — вимовила вона, — я буду приїжджати. Не забирати, а в гості. Можна?
Боря подумав. Подивився на Ніну, на тата, на бабусю.
— Можна, — сказав він. — Але з гостинцями.
Усі засміялися, навіть бабуся витерла очі кінчиком хустки.
Минув рік. Оля з Віталієм таки поїхали до Варшави: посаду Віталію віддали, але вже без «сімейних умов». Вона телефонувала Борі щонеділі, а влітку забирала його на кілька тижнів. Подарунки вона надсилала для всіх: Майці сукні й колготки, Ніні красивий шарф, татові светр, бабусі пухову хустку. Боря казав, що це були найвитриваліші подарунки у світі.
А Ніна й Оля несподівано здружилися. Спершу через Борині оцінки, потім через спільне невдоволення татовими спортивними штанями. Вони могли годинами обговорювати по телефону, чи читає Боря книжки, чи їсть овочі, і хто з них більше його розпестив.
Одного літа Боря приїхав до бабусі й сів за стіл. Перед ним стояла гора налисників.
— Бабусю, — запитав він, — а ти вже не питаєш, чи Ніна мене не кривдить?
— Не питаю, — важко зітхнула Ганна Степанівна. — Тепер я питаю, чи ти зробив уроки.
— А це хто тебе навчив?
— Ніна, — бабуся прикусила губу. — Вона мені телефонувала й сказала, що найкращий спосіб любити дитину — це вчасно питати про домашнє завдання.
Боря засміявся так, що ледь не вдавився налисником.
А ввечері в бабусиному дворі зібралися всі: тато, Ніна, Майка, дід Іван (він приїхав без слова, бо хату треба було підпирати), навіть Оля, яка зателефонувала по відео зі Варшави. Вони сиділи за довгим столом, їли налисники й сперечалися, чи треба додавати в тісто сметану.
— Борю, — раптом сказала бабуся, — а ти кого з двох більше любиш: Ніну чи Олю?
Боря задумався. За столом стало так тихо, що було чутно, як у піддашку гудуть бджоли.
— Я люблю, — сказав він повільно, — того, хто мені вчасно варить борщ.
— Це хто? — спитала Ніна.
— Бабуся! — прокричав Боря й побіг ховатися від усіх.
І всі розреготалися, а бабуся тільки махнула рукою й додала:
— Ну от, хоч щось я виправила.
