fbpx

Продала я подрузі свої брендові туфлі, не з дешевих вони. А ввечері на смітнику бомж мої лабутени розглядав, присвистуючи відому пісню і каже: – Полагоджу та подарую своїй, ось зрадіє діваха! А потім поведу ще на виставку Ван Гога!

Скоротили з роботи. Важкувато було. І вирішила я деякі дрібнички розпродати через інтернет. Є у нас місцева група «Купи-продай», я туди розмістила все і ще собі на сторінку зберегла – може хто з моїх друзів або підписників зацікавиться.

У мене накопичилося чимало всяких брендових шмоток – від хорошого життя. І є у мене подруга Лєнка – якій я постійно раніше віддавала різні шмотки. Просто так. Мені не потрібні, а на смітник викидати не хотілося. І пощастило, що розмір у нас з нею 1 в 1, ніжки ніби однакові.

А я дуже сильно люблю туфлі різні. У мене близько 50 пар взуття – хтось капелюшки колекціонує, хтось блузки. А я ось взуття. Але тут притиснуло і колекцію було вирішено продавати поступово.

Були у мене фірмові лабутени, які я купувала кілька років тому за пристойні гроші. У нашої контори тоді ювілей був і хотілося виглядати дійсно ефектно! Одягала всього раз, вже зависокі занадто і дуже незручно ходити. Майже нові – навіть наклейка була на підошві! Поставила за 500 гривень, як тут дзвонить подруга, яка побачила мої записи в соціальній мережі.

Відбувся діалог: – Алочко, ти лабутени свої вирішила продати? Ну щось дорого просиш, віддай так? Мені якраз на весілля через тиждень до друзів, хоч покажу себе.

– Лєн, я на мілині. У нас фірму закрила податкова, не знаю чого там начальство зробило. Трудову поки не віддали, я без роботи.

– Я закохана в ці туфельки! Давай хоч за 200, ну ти чого заради подруги то?

– Менше ніж за 300 не віддам. Мені жити немає на що зараз.

– Гаразд, умовила.

Приїхала до мене, взяла лабутени, дала мені 250 гривень, пославшись що більше немає. Гаразд, хоч так. Звикла вона звичайно до того, що їй просто так я все раніше давала. Але часи змінюються. На наступний день з ранку переглядаю соціальну мережу, а їй на сторінку хтось фотографію надіслав. На ній вона в клубі і в моїх червоних лабутенах. І такий напис: І фотографія в лабутенах в цих її.

А я думаю – як в них танцювати то можна? Ходити то ледве – ледве. І що з туфлями сталося? У них же взагалі танцювати не можна, це взуття на вихід.

Вже ближче до вечора, пролунав дзвінок у двері. Дивлюся у вічко – Лєнка стоїть. Напевно так туфлі сподобалися, що вона хотіла ще щось прикупити. А вона на мене з порога: – Що ти мені продала? Каблук тріснув! Забирай назад, а мені мої купюри поверни.

– Але я вже витратила, оплатила за квартиру.

– Але навіщо ти мене так підставила?

– Ти ще не заходила на свою сторінку? Ось, подивися – 8 годин танців! Я тут ні до чого. Це взуття на вихід, а не для танців. А знаючи тебе, ти якщо в клуб йдеш, то і валянки поламаєш!

Знітилася Лєнка. Пішла разом з взуттям. Увечері я пішла до смітника, дивлюся а там бомж мої лабутени розглядає, присвистуючи відому пісню і каже: – Полагоджу та подарую своїй, ось зрадіє діваха! А потім поведу ще на виставку Ван Гога!

Сміялася довго. Більше ніколи не буду продавати знайомим щось. Краще продати чужій людині і забути.

Фото ілюстративне з вільних джерел

You cannot copy content of this page