Кілька років тому влаштувалася працювати в одну компанію. Колектив переважно жіночий. Я раніше працювала в фірмі, де був суворий дрес-код. Тому гардероб у мене був весь ретельно підібраний. А в новій компанії працювали різного віку жінки. Спершу я не звертала уваги, що варто було мені прийти, відразу по кутках утворювалися зграйки жінок. Багато хто дивився вовком і в слід доносилося: «І чого вирядилася? Ходила б як всі!».
Ходити, як всі, означало геть забути про косметику, одягати джинси і светр взимку, а влітку незрозумілих кольорів сукні. Частково я розуміла, що у більшості тут невисокі зарплати. В організації оклади дуже сильно відрізнялися. І їх роздратування – банальна заздрість. Але виглядати «як усі», тільки тому, що люди не хотіли за собою стежити? Ні.
Особливо мене не злюбив відділ бухгалтерії, коли побачили мою зарплату. У будь-якій ситуації я звикла бути ввічливою. Тому при зустрічі з робітницями завжди віталася і бажала гарного дня. Але мене просто не чули. «Ось ще ця-ця, «Доброго вам ранку», – передражнювали вони, варто було пройти повз. – Тьху, противно.
Що противного було в моїх словах, не розуміла. Але лаятися і з’ясовувати відносини – не мій підхід. Директор, помітивши мій пристойний зовнішній вигляд, часто брав на зустрічі. І це стало черговим приводом для пліток. У всьому цьому лігві, у мене була таки одна подруга. Соня одразу поставилася до мене з теплотою. Як виявилося, їй теж до мого приходу було не солодко, так як вона прийшла на посаду заступника начальника. І все було б нічого, якби вона не була донькою його друга.
Поспілкувавшись з Сонею, я зрозуміла, що взяли її не просто по блату. Вона була дуже кмітливою дівчиною. Тільки ось місцеві кумасі на це уваги не звертали. Клеймо дівчинки по блату міцно закріпилося за нею. Часто злість колективу доводила дівчину до сліз. А потім з’явилася я і все лігво переключилася на мене.
Якось Соня прийшла вранці засмучена до мене. – Ти чула, що ці злюки придумали?
– Ні, – усміхнулася я. Головне правило моєї роботи тут було не слухати, що про мене говорять.
– Що тебе директор просуває, тому що ти спиш з ним.
Ось найбільше не люблю брехню. Можна не любити людину і за її спиною пліткувати, обговорювати коротку спідницю або дорогу сумку. Але брехати. Такого потерпіти я не могла. Наклепниця має бути покарана.
– Хто почав чутки розпускати? – запитала я.
– Марина Євгенівна, – в голосі Соні відчувався побожний страх.
Ще б. Головна пліткарка, що капає отрутою. Я жодного разу не бачила, щоб вона працювала. Посада у неї була – діловод. Але всю роботу виконували її дівчата-колеги, а наша пліткарка пила чаї, розповідаючи подружкам чергову новину, висмоктану з пальця. Саме від Марини Євгенівни, свого часу, найбільше і страждала Соня.
Я попрямувала прямо до жінки. У кабінеті було чаювання в самому розпалі. Хоча на годиннику було 10 ранку, тільки година робочого часу минула.
– Ну, доброго ранку, – сказала я, увійшовши.
Дамочки обернулися. Секунду подивилися і продовжили розмову. Нуль уваги, фунт презирства.
– Марино Євгенівно, чи правда те, що ви розповідаєте всім, що у мене з директором стосунки через ліжко? – голосно запитала я.
Жінки замовк в момент. З центру піднялася огрядна пані.
– Ну припустимо. А як інакше пояснити твою стрімку кар’єру?
– Не знаю навіть. Може моїм вихованням? Чи розумом? Освітою? Тактовністю і ввічливістю? Всім тим, чого вам в звичайному житті не вистачає?
Зітхання обурення.
– Як ти смієш? – розлютилася жінка.
– Слухайте уважно. Перш, ніж чутки розпускати і ніс не в свою справу пхати, переконайтеся, що за вами грішка немає. Інакше директор, дізнавшись, чим ви тут цілий день займаєтеся, швидко повикидали вас всіх. Тим більше, якщо ви так впевнені, що я з ним сплю.
Не знаю, занадто я перегнула в цей момент палицю чи ні. Але після цього Марина Євгенівна обходила мене десятою дорогою довго. І пліток більше не було.
Фото ілюстративне з вільних джерел
