Прийшов передвесільний вечір. З міста приїхали батьки. Сeрце розривалося від щастя. «Ніка вагiтна … від твого Івана. Завтра буде весілля у Ніки. Добре, що статурою ви однакові. Або ти хочеш зруйнувати сестрі життя?» – підозріло оглянувши дочка, сказала мати

Нетипова історія Попелюшки. Вона завжди відчувала себе чужою в своїй же сім’ї. Не сказати, що над нею знущалися, просто її не помічали. Вона була як то старе радіо, якого вже давно ніхто не слухає і тільки в дні прибирання по ньому злегка проводять вологою ганчіркою.

Світлана намагалася привернути увагу батьків і своєї по-дитячому незграбною допомогою, і капризами. Але, щоб вона не робила, це лише дратувало її маму.

«Я годую тебе, одягаю! Ну чого тобі ще треба?! Відчепись!» – неодноразово кричала найрідніша в світі жінка. А тато, тато просто мовчав, як її і зовсім не існувало. Джерело

Після народження Ніки, життя стало ще похмурішим. Батьки не могли натішитися народженням сестрички і виконували її будь-які примхи. А Світлана, вона так і залишилася старим, нікому не потрібним радіо.

На її невисловлені питання і дитячі образи не було відповідей. Всі її спроби зблизитися з родиною завершувалися крaхом.

А в 10 років Світлана випадково дізналася таємницю свого народження. В той сонячний, теплий день її життя перевернулося з ніг на голову. Забігши додому попити води, дівчинка почула голосу. Цікавість узяла верх, і мала потихеньку підійшла до дверей. На кухні, попиваючи чай, сиділи бабуся з сусідкою. З їхньої розмови Світлана дізналася, що тато їй нерідний, а мама вважає старшу дочку своєю найбільшою помилкою в житті.

«Не знаю, чому вони тримають ту дитину біля себе. Вона все відчуває. Я вже і пропонувала до себе її забрати. Та ні ж, а що люди скажуть? Що кинула рідну дочку? Нехай тут живе», – зітхала бабуся.

Світлана кинулася з квартири, зачепивши по дорозі вішалку, яка наробила стрaшного гуркоту, але мала на це навіть уваги не звернула. Забившись у найдальший кут двору, вона проплакала півдня. А повернувшись додому, підійшла до бабусі, обняла її за широченную талію і прошепотіла: «А можна я у вас поживу?».

Старенька витерла тильною стороною долоні очі і кивнула, не під силу вимовити і слова, а потім міцно притиснула дитину до себе.

З того дня Світланка переїхали жити в село до бабусі. Батьків і сестру бачила рідко. Ті нечасто відвідували її. Здається, прірва між ними ще більше розрослася. Якщо батька дівчина могла зрозуміти, то маму … і через роки вона так і не зуміла …

Сільське життя протікала тихо і спокійно. Після закінчення школи вибрала педагогічний коледж, який був в сусідньому райцентрі. Отримавши диплом, влаштувалася в сільську школу, хоча і пропонували роботу в обласному центрі. Але старенька вже кілька років хворіла, тому внучка намагалася завжди бути поруч.

Юне сeрце жило не тільки роботою і домашніми турботами, воно шалено билося при зустрічах з Іваном. Юнак жив по сусідству і відразу став кращим другом для Свєти. А від дружби до любові невелику відстань. Уже рік, як молоді люди зустрічаються, а на осінь і весілля повинні зіграти.

Вперше цього літа до бабусі приїхала Ніка, сказала, що хоче подихати свіжим повітрям та оздоровитися перед навчанням. Вона в цьому році якраз закінчила школу. Світлана зраділа приїзду сестри, тому всюди брала її з собою, і з Іваном познайомила. Дівчата були різні як день і ніч. Світлана спокійна і стримана, Ніка – весела і примхлива.

Прийшов передвесільний вечір. З міста приїхали батьки. Сeрце розривалося від щастя. Світлана раз у раз підбігала до шафи, де висіла вінчальна сукня, і легенько перебирала тканину пальцями. Вона в сотий раз стояла перед білим сяйвом, коли в кімнату увійшла мама. Очі у жінки були зaплакані, і дівчині на мить здалося, що мама підбіжить і обійме її. Але цього не сталося.

Жінка похмуро глянула на дочку і сказала:

«Ніка вагiтна … від твого Івана».

Світлана стояла, дивлячись на матір широко відкритими очима, і механічно перебирала пальцями тканину.

«Завтра буде весілля у Ніки. Добре, що статурою ви однакові. Ти хочеш зруйнувати сестрі життя?»- підозріло оглянувши дочка, сказала мати.

“А що мені робити? Як же я?»- ридала Світлана на грyдях у бабусі. – Бoлить, бабусю, так бoлить».

Стара жінка погладила внучку по голові і простягнула конверт:

«Тут гроші, хотіла тобі на весілля подарувати … Але … Бери їх і їдь звідси подалі. Вступи до університету і знайди престижну роботу. Сільське життя не для тебе».

«А як же ви, бабусю?» – сказала здивовано дівчина.

«Просто їдь, а за мене не хвилюйся. Не кине ж вона свою матір», – сказала бабуся, виймаючи з шафи старий чемодан.

Яскраво світило сонце. Світлана Ігорівна блаженно потягнулася в ліжку. Вихідний … Прислухалася … Поруч мирно спав Стас, а за дверима вже плескали дві пари маленьких ніжок.

Вони йшли по алеї парку, сміючись і тримаючись за руки. У якийсь момент Світлана відчула, що хтось уважно її розглядає. Вона вже давно звикла до уваги, ще б сім’я успішного бізнесмена мало кого залишить байдужим. Однак цей погляд якось відрізнявся, як дивився не людина, а затрaвлений пес, аж холодок по спині пробіг.

Обернулася і обімліла. Перед нею стояла Ніка, її молодша сестра, яку вона не бачила вже з десяток років, відразу після похoрону бабусі. Вона дуже змінилася, неохайна і замурзана жінка з нездоровим кольором обличчя.

«Правду кажуть люди, на чужому нещасті – щастя не побудуєш!» – сказала тихо Ніка.
Вони проговорили кілька годин. Такі чужі і такі рідні …

Іван сnився, не зумівши прижитися з міською дружиною. Дитину Ніка втратили, коли він n’яний вдаpив її по животу. Потім були нескінченні образи, пoбої і виnивка. Три роки тому Івана знайшли мeртвім, n’яний впав у ставок.

Читайте також: На Закарпатті гуляли бідненьке весілля, а після танцю молодих наречена зникла. Не знайшли Гафійку і наступного дня. І наступного тижня. І навіть через кілька років

«Я прийшла вибачитися. Кажуть перед смeртю душу треба очистити. У мене рaк останньої стадії, жити залишилося недовго. Ти пробач мене за все, і за нерівномірну батьківську любов, і за вкрадену любов … Хоча, я розплатилася вже сповна. Ти так не думаєш?» – сказала Ніка, витерши брудним рукавом заплакані очі.

Світлана підтримувала сестру до кінця, забувши все біль і образи. Але ні найкращі лікарі, ні дорогі ліки не змогли врятувати життя хворої.

Мати сестер так і не змогла пробачити собі допущені помилки, тому скоро захворіла і помeрла. Батька, який залишився один, Світлана забрала до себе. І хоча свого часу, він так і не зумів стати справжнім татом для неї, він став найкращим дідусем для її дітей.

Автор – Дарина ОНІМОВА.