У шлюбі 17 років, і гадаю, що на цьому треба ставити крапку. Сама погано зробила 10 років тому, вибачити себе за це не можу. Але про це розповім трохи пізніше, у хронологічному порядку.
Спочатку було кохання, яке мій чоловік майже вимолив у мене. Я була неприступною дівчиною, заміж не збиралася. Мені всі подруги говорили, щоб я звернула увагу на хлопця, який дуже любить мене.
Тим більше він із небідної родини, у 26 років, уже на своєму автомобілі їздив. І я здалася.
Весілля у нас було гарне, свекри постаралися. Батька я не маю, мама працювала вихователем дитячого садка, чи багато вона могла заробити?! Усі на весіллі захоплювалися, що ми найкрасивіша пара, що житимемо щасливо, бо набік ніхто з нас не подивиться.
Я справді на момент розпису вже закохана була в чоловіка по вуха. Квартиру свекруха купила, щоби жили окремо. Ми й жили на втіху, потім завели песика, потім дочка появилася. Усі як у всіх.
Зрада відбулася, коли я сиділа у декреті із дворічною донькою. Ситуація стандартна: чоловік став затримуватись з роботи чи з друзями десь зникав. Тільки подруга мені почала натякати на те, що я помиляюсь, у чоловіка явно з’явилася коханка.
Влазила в телефон чоловіка, нічого особливого. Але потім у чоловіка була зустріч однокласників у ресторані, і він уночі додому не приїхав, телефон вимкнено.
Стала рано-вранці шукати його, сусідку попросила за донькою доглянути, приїхала до його найкращого друга однокласника, хотіла зателефонувати, але двері були відчинені. На кухні спить цей друг головою на столі, пляшки валяються, а в кімнаті мій чоловік спить у ліжку з якоюсь дівчиною.
Хотіла влаштувати істерику, але стрималася, сфотографувала парочку та пішла. Ніхто нічого не помітив.
Чоловік приїхав додому до обіду, м’ятий і винний, мовляв, вибач, після ресторану поїхали до друга, акумулятор у телефоні сів, попередити не зміг. А я йому й видала весь компромат із фото.
Як потім виявилось, що так воно й було: поїхали натовпом до цього товариша, тільки не суто чоловічою компанією, половина друзів пішла і не могла достукатись господаря, щоб він зачинив двері.
Дзвінок був давно зламаний, тож у мене все так просто вийшло.
Чоловік упав мені в ноги, благав пробачити його, казав, що це він нашкодив таким чином своїй однокласниці, за те, що вона колись у школі відкинула його кохання, а тепер одинак, так їй і треба.
Довго я чинила опір і збиралася на розлучення подати. Чоловік вибачався на колінах, вдавалися свекри, теж мене вмовляли не руйнувати сім’ю, сварили свого сина.
Моя мама спочатку зла на зятя була, але потім попросила забути це все. Я погодилася пробачити, але за однієї умови ми переїдемо з нашого районного центру до обласного міста.
Там буде зміна обстановки, можливостей для роботи багато і, можливо, я все зможу забути. Чоловік із батьками навиворіт вивернулися, але протягом трьох місяців ми вже переїхали до іншого міста до двокімнатної квартири.
Здавалося б, на цьому можна було заспокоїтися, мій чоловік став зразковим сім’янином, 10 років ні натяку на зради, все чудово. Але нещодавно я зайшла до центрального супермаркету нашого міста (там вибір побільше, ніж у тому, який поруч із нами), дивлюся, між прилавками мій чоловік ходить.
Зупинився біля винного відділу, та ще й не один, а з дамою. Набрали пакет всього-на-всього, розрахувалися, кудись йдуть. Я позаду. Але детективом я не змогла побути, щоби простежити, куди вони йдуть, побачила, що ця парочка разом на тротуарі, розігналася та рушила чоловікові в спину.
Той дивиться на мене розгублено, а дівчина здивовано посміхається. Виявилося, що та сама однокласниця! Я назавжди запам’ятала її обличчя, хоч і спляче. Після короткої паузи я втекла додому.
Думаєте, мій чоловік побіг за мною слідом? Хоч би як!
Прийшов пізно ввечері, почав говорити, що випадково зустрілися з нею, почуттів уже немає, просто хотіли посидіти, юність згадати. Я вигнала його, він пішов.
Але зараз я не його звинувачую, а себе. Як я могла десять років назад пробачити його! Адже якби я був суворою, моя доля була б іншою.
А зараз мені вже 40 років, кому я вже потрібна?
Мені погано, але це лише моя вина.
Чи люблю я ще свого чоловіка? Не знаю, скоріше мені жалко доньку, вона плаче.
Але на розлучення я все ж таки обов’язково подам.
Автор: Оксана
