Орися працювала в лікарні медсестрою. Її любили і пацієнти, і лікарі. Перші – за чуйність і доброту, другі – за відповідальність і сумлінне виконання своїх обов’язків.
– Ти, Орисько, у нас довго не затримаєшся, – не раз говорила старша медсестра. – Ти он яка красива! Тобі в кіно зніматися, а не уколи робити.
Час показав, що жінка наче у воду дивилася. Орися не пропрацювала в лікарні й року. Так сталося, що до них у відділення потрапив бізнесмен, якому юна медсестра дуже сподобалася. Відтак, слово за слово, випитав у неї все, що його цікавило. Особливо йому припало до вподоби те, що вона сирота: батьків не стало, коли дівчинці було п’ять років. Тож її виховувала бабуся, яка мешкала в сусідній області.
– Не буде теща набридати і життю вчити, – пояснив другу, який приїхав його відвідати в лікарню. – Та й, як не крути, а дружина без рідні – це добре. Ти привези мені завтра великий букет квітів і коробку цукерок. Привезеш, Вітю?
– Та, звісно, привезу, – відповів той. – Ігорю, а як же Таня? Ти ж із нею одружуватися хотів.
– Ну, хотіти і одружитися – це ж різні речі, чи не так? – мовив Ігор.
Через три місяці він одружився з Орисею. А ще через десять у них була донька. Ігор займався бізнесом, Орися – вихованням доньки і домашніми справами. Весь вільний час чоловік проводив з донечкою і дружиною. Вони здавалися ідеальною родиною – разом гуляли в парку, їздили на море, мандрували Карпатами. От тільки до своєї бабусі Орися завжди їздила сама.
– Вона старенька і дуже хвора, – пояснювала Ігореві. – Там морально важко, і тому я не хочу, аби ти і Даринка це бачили.
– Може, давай все ж разом? – кожного разу пропонував чоловік. – Я допоможу тобі. Та й Даринка побачить твою бабусю. І я, до речі, також. Я ж ніколи її не бачив, хоча саме вона тебе виростила.
– Ні-ні, – категорично казала Орися. – Повір, вам краще цього не бачити.
І вона їхала кожні два-три місяці на тиждень в сусідню область. Розповідала, що допомагала бабусі по дому, купувала їй ліки, продукти харчування тощо.
– І так сумувала за вами, що додому летіла наче на крилах, – казала Орися кожного разу. – Як ви тут без мене?
– Скучали дуже-дуже, – Даринка радісно обнімала матусю. – А можна ми наступного разу поїдемо з тобою? Допоможемо.
– Побачимо, – казала Орися. – Може й, поїдемо усі разом.
Однак ні Ігор, ні Даринка так ні разу в житті й не побачили бабусі Орисі. З часом й перестали просити, аби вона взяла їх з собою. А згодом почалися інші клопоти – Ігор активно розвивав бізнес, який вийшов за межі їхньої області. А Даринка, закінчивши школу, вступила в інститут.
Біда прийшла в їхній величезний особняк, який Ігор звів за містом, одного ранку. Орися пішла до холодильника, аби взяти вершки до кави, і враз впала. Ігор довго приводив її до тями, і це дуже його налякало. Того ж дня кинулися до лікарні. Вирок медиків був гірким.
– Чесно кажучи, жити вашій дружині залишилося небагато.
– Можливо, відвезти її за кордон? – Ігор ніяк не міг повірити в почуте. – Може, там їй зможуть допомогти?
– Ні, не зможуть, – відповів медик. – Повірте, це кінець.
Вона танула, наче свічка з кожним днем. Одного разу, взявши чималу суму і написавши лист, запечатала його і відправила в село бабусі.
– Написала про все, – сказала чоловіку. – Тепер хочу з тобою поговорити про Даринку. Вона майже доросла, але для мене все одно дитина. Ігорю, бережи її.
Через півтора тижня Орисі не стало. Даринка не відходила, наче спала Орися, яка за час хвороби сильно помарніла і схудла. Людей зібралося чимало. Раптом прощатися підбігла дівчина.
– Мамо, – кинулася обнімати. – Мамочко моя рідна, на кого ж ти нас залишаєш?
– Доню, донечко моя мила, – прощатися кинулася і старенька жінка. – Орисенько моя!
Присутні вражено замовкли. «Хто це? – пронеслося між людьми. – Чому молодша називає Орисю мамою, а старша жінка – донькою? Її ж батьків не стало багато років тому».
– Жіночки, ви, очевидно, помилилися, – до них підійшов Петро, брат Ігоря. – Мабуть, ви не на туди потрапили.
Та пізніше виявилося, що це він помилився. Дівчина і справді була Орисиною донькою, а старенька жінка – бабусею Орисі.
– Вона з дитинства була красунею, – розповідала Галина Петрівна, бабуся Орисі, Ігореві і Дарині. – Відтак за нею упадали усі хлопці. Вона ж почала зустрічатися з Іваном. А коли зрозуміла, що скоро буде дитини, то він сказав, що то не його. Та й батьки його здійняли скандал. Мовляв, сирота, в якої лише баба і старенька хатина, хоче їхнього сина на собі женити. А вони ж багатії на весь район. Одне слово, Орися залишила дитинку, і я відправила її закінчувати медучилище.
Після навчання успішній студентці запропонували роботу в обласній лікарні, де вона згодом і зустріла Ігоря. Вийшла заміж і при цьому за всі роки життя і словом не обмовилася, що в неї є дитина.
– Може, боялася, а, може, не хотіла, – мовила старенька. – Хто її знає. Правда, приїжджала, гроші привозила і все мене просила, аби я ще трохи пожила, Лесю на ноги поставила. Коли ж написала, що хвора і довго не проживе, то ми кинулися шукати, бо ж не знали точної адреси. Але не встигли.
Ігор і його донька вражено мовчали. Та й що вони могли сказати?! Щоправда, вже тоді Ігор твердо вирішив, що зробить усе, аби допомогти Лесі та її бабусі.
– Ну коли вже так сталося, то залишайтеся з нами, – мовив він. – Будете бабусею і для Даринки, а Леся й для мене буде донькою.
Якусь мить усі мовчали. А тоді старенька знову почала плакати. Щоправда, тепер від радості.
– Я все боялася, що відійду і Леся залишиться одна, – прошепотіла вона.
Усміхнулася і Леся. І Даринка. І Ігор, який враз усвідомив, що цієї миті його родина збільшилася ще на дві людини.
Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами видання t1.ua
Фото ілюстративне з вільних джерел
