– Мамо, чому ви купили Маші квартиру? Я на 5 років старший. А вона малявка, сидить на вашій шиї, нічого не робить, а вже є власність.
– Петю, ну, вона ж дівчинка. Зарплата маленька, бухгалтером вона мільйони не заробить. Вийде заміж, піде в декрет, звідки у неї гроші на квартиру з’являться?
– А я хлопчик і що? Якщо судити по вашому, то я сам повинен на квартиру накопичити і ще дружину з дітьми утримувати.
– Так. Ти доросла, самостійна людина. Соромно повинно бути у батьків гроші клянчити, а тим більше квартиру.
– Я б не просив, якби ви Машкі не купили. Це просто несправедливо. Ми обоє ваші діти, я ваш син, але ви купуєте квартиру тільки доньці. Або нікому не дарувати житлоплощу, або обом. Мені вже між іншим 30 років, мені навіть нема куди дівчину привести. Соромно говорити, що я живу з батьками.
– Збирай, ти поки можеш жити з нами і відкладати самостійно. Ми ж тебе не виганяємо, з нашого боку це теж допомога.
– Накопичити самостійно, живучи у батьків і отримати просто так в подарунок – велика різниця.
Петро з батьками так і не прийшов до згоди. Вони були впевнені, що у дочки має бути придане, а син має заробити самостійно. Батьки допомагали йому тільки порадами і дозволом жити в спільній квартирі. Не виганяти ж сина.
У Петра так і залишилася величезна образа. Він тільки на відчутті злості і люті розштовхував всіх ліктями на роботі і злетів по кар’єрних сходах. Заробив на квартиру, яка була значно більше, ніж у сестри. Але відчуття полегшення так і не прийшло. Його гризла образа і постійні питання:
– Чи батьки мають рацію?
– Виховали вони в ньому таким чином справжнього чоловіка чи заздрісного агресора, якого ніхто не любить?
