Ранок. Спізнюємося в садочок. Відійшла від будинку метрів сто і зауважила, що тримаю в руці всього одну шкіряну рукавичку. Значить, друга випала з рук. Довелося повертатися, шукати, шкода ж, хороші рукавички. Я навіть до безхатька підійшла, а потім соромно було перед ним

День не задався з самого ранку. Я повела дитину в садок, але, відійшовши від будинку метрів сто зауважила, що тримаю в руці всього одну шкіряну рукавичку (надіти просто не встигла, бо страшно спізнювалася). Значить, друга випала з рук. Довелося повертатися, шукати, шкода ж, хороші рукавички.

Вулицю припорошило першим снігом, тому чорну річ має бути добре видно на білій землі. Перехожих майже не було, підняти її ніхто не міг. Дивлюся вдалечінь – нічого схожого на рукавички не чорніє. Довелося повертатися до дому, дивитися уважніше. У садок безбожно запізнилися, але рукавичку так і не побачили.

Знаючи свою неуважність я навіть піднялася в квартиру, щоб подивитися, чи не забула я її вдома. Ні, вдома її не було. Спускаємося вниз і тут я помічаю безхатька, який старанно рився в смітнику. Чомусь я відчула залізну впевненість в тому, що це саме він взяв мою рукавичку.

Трохи соромлячись на місці (я ж з безхатьками ніколи не розмовляла), я зібралася з духом і посунула до нього.

– Доброго ранку! – бадьоро привітала я. – А ви тут рукавичку шкіряну не знаходили?

Брудний чоловік похилого віку злякано подивився на мене, а потім знову повернувся до своєї справи: – Ні, – цілком доброзичливо відповів він. – Не знаходив.

– За винагороду! – Не відставала я.

– Добре, коли-небудь знайду, і обов’язково віддам її вам.

– Ні, мені сьогодні потрібна.

– Сьогодні рукавичок не було, – відрізав той.

Я постояла трохи, посвердлила його поглядом, але результатів це не принесло. Розсерджена і повністю впевнена, що це він привласнив мою рукавичку, я попленталася відводити здивовану дитину в садок. Сніданок там закінчився, тому довелося віддати йому свою їжу, припасену на обід.

Сама вирушила на роботу, уявляючи, як бомж гріє ліву руку в моїй любій рукавичці. Від цього було так прикро, що у мене аж сльози на очах наверталися.

Зате, коли ми ввечері повернулися додому, я виявила свою «втрачену» рукавичку на полиці в коридорі під шапкою. Навіть син сказав, що я страшенно розсіяна. А з тим бомжем тепер вітаємося.

Фото ілюстративне спеціально для Особлива