Я люблю чоловіка стримано, скромно та безнадійно. Людина поглинула мене повністю, не хочу думати про неї і любити її, хочу забути назавжди, викреслити з пам’яті, не хочу сумувати за його руками, очима, та навіть за його голосом не хочу сумувати.
Так, я сумую, раніше я не розуміла сенсу цього слова, ну що означає сумувати, можна сумувати, сумувати, але сумувати… А зараз мій стан можна описати одним словом – туга.
Це засинати з думкою про нього і прокидатися з думкою про нього.
А почалася ця історія давно, дуже давно, років десять, мабуть, уже минулося. Я працюю вчителем у школі і тоді працювала, і до нас прийшов новий вчитель фізкультури, він був на п’ять років молодший за мене і якось так вийшло, що він почав надавати мені знаки уваги.
Я була не проти, хоч на той момент, як втім, і зараз була одружена. Ми так мило фліртували, у той час для мене це було щось на кшталт гри, і всерйоз я його не сприймала, все було дуже мило та безневинно, якісь компліменти, жарти.
Потім він став зустрічатися з нашою вчителькою музики і начебто б у них все було дуже серйозно, але наші стосунки також тривали.
Я бачила блиск у його очах при зустрічі, сама дуже часто шукала з ним зустрічей, тому що мені було дуже добре поряд з ним, від нього виходила сильна енергетика щастя, запалу та інтересу до життя.
Так ми і продовжували фліртувати.
Минав час, мої стосунки з чоловіком були як гойдалка, то погано, то добре і ось в один з моментів, коли все було погано, ми залишилися з моїм, та саме моїм, і нічим більше вчителем фізкультури наодинці в моєму кабінеті.
І мені так захотілося близькості до нього, захотілося відчути. Я пам’ятаю, як підійшла до нього і він зрозумів, чого я хочу, він просто звів все жартома, обійняв і пішов.
Не передати словами, що діялося в моїй душі! Я була відкинута, я і лаяла себе і шкодувала, в результаті моя гордість перемогла, і я поводилася так, начебто все і справді було жартом.
Ми всі також зустрічалися, спілкувалися, я бачилася з його дівчиною, і ні, я не ревнувала, мені чомусь навіть було радісно від думки, що він щасливий, але в той же час я була впевнена в його любові до мене, такої ж незрозумілою дивною, як і моя любов до нього.
Рік тому, у вересні, він не прийшов на роботу, звільнився нічого, не сказавши мені, навіть не сказав «прощай» і це було незрозуміло. Я була приголомшена новиною та її поведінкою, мені було дуже прикро, виходило я для нього взагалі ніхто!
Потім я навіть зраділа, що не буду бачити його, а отже незабаром забуду і переверну аркуш із цією історією життя. Але як я помилялася! Місяця два я була абсолютно спокійна, потім почала шукати його в соцмережах, потім намагалася переключитися на хобі, потім він мені дзвонив, писав, казав, що йому мене не вистачає, а я вдавала, що мені все одно.
Потім писала я, писала, що нудьгую і навіть пропонувала зустрітися, але він знову проігнорував мої спроби.
І ось розумом я розумію, що він не потрібен мені, я не хочу будувати з ним якісь стосунки, я хочу бачити його з іншою дівчиною, хочу бачити щасливим, хочу залишатися одруженою, але як же я хочу бути з ним!
Моя душа тужить за ним, мені так не вистачає його голосу та погляду, його усмішки та теплоти рук.
Можливо правда є туга? Він ось десь ходить вулицями міста, я навіть знаю в якій школі він працює, але правда, не знаю чи є у нього дівчина чи ні, бо звільнилися вони разом…
Автор: Оксана
