Коли мій син Ростислав вперше привів Ксенію додому, я не могла натішитися. “Нарешті, думала я, знайшов гарну дівчину”. Вона була справжньою леді: витончена, начитана, з чарівною усмішкою та чудовим почуттям гумору. Мене це одразу приємно здивувало. Але з часом щось почало не давати мені спокою.
Якось під час обіду, коли ми сиділи всі разом за столом, Ксенія легковажно кинула:
— Ростику, а може, цього літа знову з’їздимо до Іспанії? Минулого разу так було чудово! І не забудь, що я люблю готелі з п’ятьма зірками.
Ростислав тільки посміхнувся й чмокнув її в щоку.
– Звісно, кохана, все для тебе.
А я сиділа та мовчала. У мене серце защемило від цього всього. Вона не подякувала. Вона навіть не глянула на мене. І тоді я зрозуміла, що це не просто кохання. Це корисливість.
Я вирішила поговорити з сином наодинці.
— Ростиславе, – обережно почала я того вечора, коли ми залишилися удвох на кухні. – Мені здається, що твоя дівчина занадто вимоглива. Може, ти просто не помічаєш цього через своє кохання? Ти ж так багато працюєш… Вона тільки й думає про подарунки та подорожі.
Він різко повернувся до мене, очі запалали обуренням.
— Мамо, ти знову починаєш? Ксеня – це моє життя. Я люблю її і хочу зробити щасливою. Ти просто не розумієш, як вона мене підтримує!
Я намагалася стриматися:
— Ростиславе, але ж вона нічого не робить для тебе. Ти працюєш день і ніч, а вона тільки насолоджується твоєю роботою. Подумай, хіба це справедливість?
І я не повірила своїм вухам коли почула відповідь сина:
— Якщо ти продовжиш лізти в моє особисте життя, – сказав він холодно, – ми будемо спілкуватися лише тоді, коли це буде необхідно. Я вже вирішив. Ми одружуємося.
Ці слова прозвучали наче вирок. Мені так стало неприємно від тих слів і я пожалкувала, що підняла цю тему.
— Як же так, Ростиславе? – прошепотіла я, – я ж хочу для тебе найкращого…
Він лише мовчки подивився на мене й вийшов з кімнати.
Наступного дня син зателефонував, сказавши, що вони з Ксенією планують весілля, і запросив мене. Але його слова: “якщо ти не припиниш влазити в наше життя, ми будемо бачитися лише тоді, коли це буде необхідно”, залишилися в моїй голові, мов шипи у серці, які не давали дихати.
Я поралася на кухні, намагаючись знайти розраду в звичайних домашніх справах, але гіркота тих слів не відпускала мене. Я хотіла лише захистити свого сина. Чому ж це стало такою несправедливістю для мене? Невже я заслуговую на це?
З цього часу минуло три роки. Ми мало спілкувались з сином, у нього ж є тепер дружина. Він тільки іноді скидав мені їх спільні фотографії, трохи грошей на карту та майже не цікавився моїм самопочуттям. На мої запрошення додому, він не приїзджав, завжди говорив, що багато працює, а дружина зайнята якимись своїми справами. Тільки потім я зрозуміла, які то в неї свої справи були.
Якось я виходила з супермаркету, куди любила їздити. Бачу, стоїть автомобіль мого Ростислава, а всередині нікого немає. Я зрозуміла, що син десь поруч й вирішила його зачекати. З квіткового магазину, що розташовувався поруч, вийшов чоловік з шикарним дорогим букетом. Я придивилась і впізнала свого сина. Він був у старій, вигорівшій на сонці футболці, пошарпаних джинсах та кросівках, які він ще до шлюбу купував. Він направлявся у бік кав’ярні, яка була поруч, та когось чекав.
Під’їхало таксі, відкрились двері й з автомобіля вийшла шикарна леді у дорогій сукні с зачіскою та на підборах. Золоті сережки та браслет вдало підкреслювали її образ. Я ще тоді подумала: “Чи не занадто так наряджатися для кав’ярні?”. Ростислав подарував їй букет і вони зайшли всередину.
Мене це так обурило. Син працює, а невістка все на фітнес та на шопінг витрачає. Ніде ж не працює, хоча й розумна та начитана, все себе вдягає, а зовнішність чоловіка її не цікавить. Скільки разів я себе заспокоювала, що то його сім’я, то його справа, але коли бачу, що така несправедливість мені важко стримуватися. Я не можу нічого сказати сину, щоб остаточно не зіпсувати наші з ним стосунки, які й без того тріщать по швах. Що мені робити?
