Руслана роздивлялася продукти в магазині, коли до неї підійшов чоловік.
– Руслано, ти не повіриш! Я тільки що бачив жінку, як дві краплі води схожу на тебе. Якби я не знав, що в тебе немає матері, я б грішним ділом подумав, що то вона… А в тебе випадково старшої сестри немає? –
чоловік Марко підійшов ззаду з візком, куди вже встиг накидати продуктів.
– Що? Якої ще сестри? — здивовано спитала Руслана, читаючи склад на баночці з дитячим харчуванням.
– Ну, підемо покажу. Дивись, тільки обережно…
Хоча ця тітка вже на тебе дивиться. Мені здається це твоя родичка якась.
Боже, як ви схожі, тільки вона старша — Марко з ентузіазмом потяг Руслану кудись в інший проліт між двома величезними стелажами.
– Куди ти мене ведеш?! Немає в мене жодної сестри точно — з легким роздратуванням у голосі сказала Руслана, поправляючи шапку маленькій Даринці, що затишно влаштувалася в магазинному візку.
– Ні, ну ти глянь! Може, це сестра, про яку ти не знаєш? Буває ж таке Як у кіно — не заспокоювався Марко.
– Ідемо звідси, я сказала! — сказала Руслана і, вихопивши у чоловіка візок із продуктами, попрямувала до іншого відділу.
Руслана йшла швидким кроком, завертаючи за стелажі супермаркету.
Її щоки налилися червоним рум’янцем, дівчина відчувала жар, що походить від обличчя.
Мати Руслану виховувала одна. Дівчинка батька ніколи не знала, а мати про нього особливо не розповідала.
Тієї осені, коли Руслана пішла в перший клас, мати вийшла заміж за Петра Дмитровича. На цьому відносно щасливе дитинство Руслани скінчилося.
Петро Дмитрович одразу після весілля переїхав до двокімнатної квартири, де жили Руслана з мамою.
Дівчинці дісталася маленька кімната, а мамі з вітчимом інша.
Мати одразу оголосила Руслані, що вона може називати Петром Дмитровичем татом.
Але так склалися обставини, що батьком мамин обранець для Руслани не став, а так і залишився — «дядьком Петром», а в душі зовсім чужою людиною.
Чоловік до падчериці ставився не лагідно. Завжди в нього було для Руслани якесь зауваження. Поки була маленька, дівчинка мовчала. Ставши старшою, намагалася відповідати на необґрунтовану критику на свою адресу.
Але «дядько Петро» умів, що називається, поставити на місце:
– Ти помовч. Я тебе годую, одягаю і взути. Скажи дякую, а не претензії тут свої висловлюй.
– Я у вас нічого і не прошу. Мене мати одягає і взує. — намагалася відповідати Руслані, сподіваючись, що мама стане на її бік.
– Руслано. Негайно вибачся перед батьком — суворим голосом сказала до дівчини матір.
Коли дівчинці виповнилося чотирнадцять, у сім’ї появилася друга дитина.
Мати була безмежно щаслива, тому що був син, про якого він мріяв. «Дядько Петро» був гордий за спадкоємця.
Руслана стала старшою сестрою, і з новим статусом життя дівчинки-підлітка перетворилося на справжній кошмар.
– Руслано, йди посиди з братом, ми з батьком пообідаємо – командувала мати.
– Іду, Риті нічого не залишалося робити, окрім як підкоритися черговому розпорядженню.
– Та що він у тебе плаче? Пограйся з ним. Поїсти спокійно не можна. Ну треба ж такій непутящій дівчині народитися було — сварився «дядько Петро», вкотре ображаючи падчерку.
Так минуло чотири роки. Руслана закінчила школу, вступила до університету. У середині серпня дівчині виповнилося вісімнадцять років.
– Руслана, ти речі починай потроху пакувати. Договір на студентський гуртожиток я уклала, перше півріччя сплатила. А далі вже сама — невимушено сказала мама, зайшовши до дівчини в кімнату.
– Який ще гуртожиток? — Руслана підвелася з дивана.
– Студентський. — незворушно відповіла жінка.
– Мам, там же лише приїжджих селять. Я взагалі-то не збиралася з дому йти.
Мати не встигла відповісти, бо в розмову втрутився «дядько Петро»:
– Бач, ти яка. Не хотіла вона йти. А те, що ми втрьох в одній кімнаті тулимося, це нормально, по-твоєму? Антон з нами в одній кімнаті, а хлопцю вже чотири роки. Чи ти вічно на нашій шиї сидіти плануєш?
– Взагалі я тут прописана – заявила Руслана.
– Прописана чи не прописана – мене це мало хвилює. Збирай як мила свої пожитки і котись по доброму. А не збереш, то я сам твої речі за двері виставлю.
Мати за дівчину навіть і не подумала заступатися. Того серпневого ранку, коли Руслана таки зібрала речі для переїзду до гуртожитку, мати лише крадькома сунула їй трохи грошей.
Так Руслана опинилася у гуртожитку. Тепер у дівчини почалося по-справжньому доросле життя.
Спочатку вона взагалі була щаслива. Тільки, як виявилося, студентської стипендії катастрофічно не вистачало на те, щоб прожити місяць.
У суботу Руслана зібралася до матері, щоб попросити грошей до кінця місяця.
Ще в під’їзді вона почула шум, відчула різкий запах фарби та розчинника. Двері в квартиру виявилися не замкненими, і дівчина легко увійшла.
– Ти чого з’явилася? — у коридорі дівчину зустрів вітчим.
– Я до матері. – сухо відповіла Руслана і спробувала пройти.
– Ну куди лізеш, не бачиш ремонт? Стій тут, я зараз її покличу. — грубо відповів «дядько Петро» і ввійшов до кімнати, яку Руслана ще нещодавно вважала за свою.
За кілька хвилин у коридорі з’явилася мати.
– Руслано, ти чого прийшла? Наробила щось? — стурбовано спитала жінка.
– Нічого я не наробила. Мамо, мені грошей треба до кінця місяця дожити.
– То ж у тебе стипендія — здивовано промовила жінка.
– Так. Але її не вистачає на місяць. Взагалі-то всім дівчаткам у гуртожитку батьки матеріально допомагають.
– Ти жебракувати чи що зібралася. Бач, яка. Іди працюй, а не гроші проси. Звідки у нас? Ми хлопця на ноги піднімати повинні, на море його везти треба, ремонт. Ти своє в дитинстві отримувала, а тепер вже не дитина.
Лесю, не давай ні копійки. Зрозуміла мене? — висловився «дядько Петро» і знову втік у колишню кімнату Руслани, так і не дочекавшись відповіді.
Руслана і мати дивилися один на одного впритул. В очах дівчини заблищали сльози, а жінка була в якомусь незрозумілому сум’ятті.
– Доню, ну загалом тато має рацію. Ну, якось обійдешся… — сказала вона коротко.
Здається, що до цієї репліки мати ще хотіла щось додати, але тут уже Руслана не витримала. Не дочекавшись відповіді, вона вискочила з помешкання.
Сльози тонкими, але гарячими струмками вперто бігли з очей дівчини. Вона навіть не пам’ятала, як дісталася до гуртожитку.
Руслана сиділа на своєму ліжку і гірко плакала.
В якомусь незрозумілому заціпенінні вона провела кілька годин. Потім раптом різко встала, вийшла до коридору, дійшла до ванної кімнати. Дівчина вмилася, подивилася на своє відображення у дзеркалі.
– Більше ніколи не плакатиму. Я впораюсь, виживу. Виживу їм на зло. І до матері більше не піду – Руслана дала собі обіцянку, при цьому всі слова вона вимовила якось по-особливому уривчасто і чітко.
Того дня дівчина влаштувалась на свою першу роботу. Потім була друга, третя. Вона працювала в ресторані офіціанткою, роздавала листівки, навіть адміністратором у танцювальній студії довелося попрацювати.
Як тільки отримала диплом, одразу вирішила переїхати до іншого міста. Далі від поганих спогадів.
– Щоб не зустрітися з колишніми родичами – казала вона комусь із подружок.
Руслана не могла навіть припустити, що переїзд не врятує її від випадкової зустрічі з матір’ю через сім років.
На новому місці дівчина знайшла першу справжню роботу за фахом. У компанії, куди влаштувалась Руслана, дівчину швидко оцінили: здатна, працьовита, відповідальна. З усіма колегами Руслана була у добрих стосунках, та й начальство її поважало та цінувало.
Влаштовуючись на роботу, Руслана й не припускала, що саме тут зустріне свою долю.
Марко працював юристом у сусідньому відділі.
Тільки тепер коли вони були в супермаркеті і скуплялись як завжди ніхто не очікував, що трапиться.
– Руслано, та зупинись же ти. Ти плачеш? Перший раз бачу тебе в сльозах — здивовано сказав Марко.
– Так, я плачу. Хоч і обіцяла собі — витираючи сльози, сказала Руслана.
– Ти чого втекла? Хто ця жінка? — розпитував Марко.
– Мати – сухо відповіла Руслана.
– Мати?! Ти ж казала її не стало.
– Її і не стало. Для мене… Але це точно вона… Не хочу навіть згадувати. Пішли на касу та додому
Руслана намагалася вийти з магазину якнайшвидше, і навіть трохи заспокоїлася.
Але на виході на душі дівчини знову стало хвилююче. На виході стояла вона і дивилася на Руслану.
– Доброго дня, дочко – промовила жінка розгублено.
– Привіт. — байдуже відповіла Руслана і відвела очі.
– Ти, значить, у цьому місті живеш?
– Так
Мати подивилася спочатку на Марка, а потім на маленьку Даринку, яку він тримав на руках.
– Онучка? — спитала мати, звертаючись до Руслани.
– Донька. – відповіла дівчина.
– Ну, мені онучка – сказала мати.
– Тобі вона ніхто І ти їй також.
– Доню, ну навіщо ж ти так? Я могла б… — жінка не встигла договорити.
– Та не треба, мамо. Обійдусь якось.
Руслана, Марко пішли до машини. А мати так і залишилася дивитись розгублено їм у слід.
Руслана ще довго переживала те, що сталося. Вона думала, як мати опинилась у цьому місті. Навіть припускала, що вони теж могли переїхати сюди. Але, на своє щастя, матір більше не зустрічала.
Марко намагався не турбувати її розпитуваннями, але одного разу вона не витримала і все розповіла йому. Як на дусі.
І про дитинство, і про вітчима, і про зраду матері.
А потім довго плакала в нього на плечі, уперто думаючи про себе, що наступного разу плакатиме на весіллі доньки Дарини. Від радості. І щастя.
Марія Сон-Трава
