Селом пішли чутки: Лариса в місті не тільки жінкам льоки крутить, а й голови чоловікам: “Скажіть своїй пoвiї весілля не буде! Від кого ж вона дитини позбулася? Знеславила мене”

Лариса любила літні «сліпі» дощі. У дитинстві за парасолі правили величезні лопухові листки. Лариса з подружками «дефілювали» з ними під лагідними дощами.

Вона усміхнулася, пригадуючи свої дитячі сільські розваги. Усміхалося сонце перехожим, які розгублено то розкривали, то закривали парасольки.

– Допоможіть на лікування. Пані, допоможіть на…

Голос прохача перебив її спогади. Чоловік простягнув брудну руку, а в другій тримав заяложений листок паперу, на якому начебто був написаний його діагноз. Лариса глянула на прохача. Він видався їй знайомим. І голос, голос. Джерело.

Прохач закліпав очима, сховав погляд. Простягнута рука опустилася. Він упізнав Ларису.

Їхні села розділяла смужка поля й лісок, який місцеві називали переліском. У селах казали: вийшла заміж або одружився «за перелісок».

Ілля через «перелісок» їздив велосипедом до сусіднього села – на побачення до Лариси. Він закохався у її симпатичні ямочки на щічках. У жарти-сміховинки. А ще до Лариси дівчата бігали красу наводити – вона робила гарні зачіски. Коли була маленька, заплітала кіски лялькам з кукурудзи. А якось підстригла подаровану хресною справжню велику ляльку, після чого матір почала ховати ножиці.

Коли Лариса почала працювати в одній із перукарень у райцентрі, в неї з’явилося багато постійних клієнток. Вона вміла, як жартували, з трьох волосин зробити шикарну зачіску. Запропонувати стрижку, яка б шалено пасувала. А ще – фантастично зачісувала наречених. І вже знала, як виглядатиме її зачіска, коли буде виходити заміж за Іллю.

Ілля подарував Ларисі тендітний перстеник і запропонував заміжжя у день її народження. Потім були заручини. Одна з Ларисиних клієнток, кравчиня, що шила розкішні весільні сукні, пообіцяла:

– Будеш виглядати, наче королева. Я маю для тебе, дічинко, спеціальний фасон.

І лише Зоя – сусідка та родичка в енному поколінні – не раділа Ларисиному щастю. Дівчина була старшою за Ларису й однокласницею Іллі. У школі хлопець писав їй записки. Навіть зустрічалися. Коли Ілля пішов до армії, Зоя закрутила лямур із вчителем фізкультури, який, щопрада, в селі довго не затримався. Були й інші кавалери. Потім виправдовувалася перед Іллею, мовляв, усі хлопці й чоловіки такі нав’язливі. Коли ж Ілля почав зустрічатися з Ларисою, Зоя затаїла образу і злість. На обох.

Селом пішли чутки: Лариса в місті не тільки жінкам льоки крутить, а й голови чоловікам. Бачили, начебто, як після роботи то в одне, то в інше авто сідала. А потім у селі вдарило громом: Лариса зробила абopт від якогось залицяльника.

Ілля влетів на подвір’я Ларисиних батьків зелений від злості:

– Скажіть своїй… словом, весілля не буде! Від кого ж вона дитини позбулася? Знеславила мене.

– Що за дурниці ти говориш? – ошелешено дивилася на Іллю Ларисина матір.

– Запитайте в своєї… Всі знають. І скажіть їй, аби на очі мені не потрапляла. Пoвія!

Ілля гримнув хвірткою, а жінка нашвидкуруч почала збиратися до міста. Невже це правда, а вона, матір, нічого не помічала, не знала?

– Мамо, який абopт? – здивувалася Лариса. – Кому потрібно цей поголос пускати?

Дівчині хотілося втекти світ за очі.

– Подаруйте фасон моєї весільної сукні іншій нареченій, – сказала Лариса кравчині. Й усе розповіла.

– Цей хлопець – не твоя доля. Моя порада: їдь звідси. Не пропадеш. Руки у тебе, Ларисонько, золоті. Душа добра. А фасон знадобиться. Ще повернешся за своєю сукнею.

Лариса поспіхом розрахувалася з роботи й подалася до обласного центру. У великому місті бувало по-різному. Але найболючіші – поїздки додому. У селі на Ларису дивилися з осудом і зневагою. Вона не виправдовувалася. Бо не було за що.

…Василева матір стала постійною Ларисиною клієнткою. Інколи, як це водиться в цирюльнях, намагалася задушевно поговорити з молодою перукаркою. Але дівчина здебільшого усміхалася у відповідь, а її ямочки на щічках залишалися сумними.

Василевій матері подобалося Лариса. Ось тільки синові не подобалося, коли матір намагалася його з кимось познайомити. Але й на те існують маленькі жіночі хитрощі, аби Василь з Ларисою почали зустрічатися. Згодом Лариса поїхала до кравчині за весільною сукнею.

У Лариси й Василя вже майже дорослі син і донька. Син подібний на маму – з ямочками на щоках, а донька – татове сонечко – викапаний Василь: кароока, з неслухняним кучерявим волоссям.

– Пощастило вам з невісткою, пані Надю, – кажуть знайомі та сусіди. – А Василь порохи з Лариси здмухує. І внуки у вас слічні.

Жінка усміхається. «Сама невістку вибрала», – відповідає подумки.

…Ілля довго ходив у Зойчиних залицяльниках. І так, і сяк Зоя схиляла його до одруження. «Привopoжила Зойка парубка», – почали пліткувати в селі. «Якби привopoжила – під вінець повів би». «Кажуть, Ілля часто ночує в Зойки». Аж коли Зоя зaвaгiтніла, Ілля зважився на шлюб.

Ні першу, ні другу, ні третю дитину Зоя виносити не могла. Матір радила їхати до знахарів. А донька нишком почала «заспокоювати» себе домашніми наливками, деколи й чимось міцнішим. Після чергових материних прохань поїхати до знахарів-цілителів не стрималася:

– Ніхто не допоможе, бо гріх маю. Це ж я колись пустила поголос про Лариску, аби Ілля їй не дістався. Не робила вона абopта. А всі повірили. Всі! І що? Лариска щаслива! А я.

Зоїні батьки та Ілля не йняли віри в почуте.

– Що, коханий, так дивишся? Вдар, якщо хочеш. Легше стане.

Читайте також: Заміж пішла за батьків борг: “Ніхто й не здогадувався, що ночами, віддаючись любoщам чоловіка, уявляла, що розділяє подушку з ним, своїм Ігорем”

Ілля аж почорнів від цього «одкpoвення». Зібрав пожитки й пішов від Зої. Невдовзі подався в столицю на заробітки. Щось не склалося. Приїхав без грошей і з синцем під оком. Після цього шукав роботу в області. Перебивався сяким-таким підробітком. Зв’язався з негарною компанією. І дожився: став прохачем.

Лариса дивилася услід чоловікові, схожого на діда. А йому ж щойно за п’ятдесят.

Він хотів їй сказати, що знає правду, що був тоді дурнем. Що шкодує.

Вона не відчула жалю до Іллі.

Він обернувся, аби кинутися наздогін, втрапив у калюжу. Бризки води розлетілися на перехожих. Хтось крикнув, хтось обізвав бомжем. Це спинило.

Автор – Ольга ЧОРНА

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram