На першому курсі університету познайомилася із Сергієм. Дуже скромний, добрий, привабливий хлопець. Він дивився на мене очима відданого цуценя і терпляче чекав і сподівався на взаємність.
Насолоджуючись лише невимушеним спілкуванням. Але я тоді була шалено закохана в хлопця з потоку. Всі думки були зайняті лише ним.
А з Сергієм весело проводила час на перервах між парами, постійно виглядаючи з-за його спини об’єкт своїх дівочих мрій.
Його звали Матвій. Він був гарний і міцний, як стіна. Пізніше ми почали частіше спілкуватись, проводити разом багато часу. Але про серйозні стосунки не йшлося.
Я терпляче чекала два роки. Плакала ночами в подушку і вірила, що колись він прокинеться і зрозуміє, який скарб знаходиться поруч із ним, і ми житимемо довго і щасливо.
Думаю, багато дівчат через це пройшли у юному віці. Але дива не сталося. Я подорослішала, і цінності у житті стали змінюватися.
Весь цей час Сергій був поруч. Дзвонив мені вечорами, робив за мене курсові. Іноді ми гуляли, але про стосунки речі не йшло.
Читайте також: Врятувати шлюб? Це не наша квартира, такі правила були ще до нього, і їх потрібно дотримуватись.
Я звикла до нього як до рідного. Більш доброї та відданої людини я не зустрічала у своєму житті до цього дня. І я вирішила і зробила крок назустріч. У нас розпочався роман.
За весь час стосунків я жодного разу не зазнала того хвилювання, властивого всім закоханим. З ним було добре, затишно, тепло.
Він носив мене на руках і був вдячний за кожну годину, проведену разом. Хочу ще додати, що він дуже працьовитий, розумний та порядний. Після закінчення інституту різко пішов угору і жодного разу не глянув на іншу дівчину.
Подруги заздрили, я була щасливою, і ми готувалися до весілля. Це збоку. Але в душі жило постійне відчуття, що чогось не вистачає. Я не уявляла своє життя без нього.
Він був найріднішим і найближчим чоловіком. Але хотілося емоцій, переживань. Всі казали, що я маю бути щаслива а не вигадувати собі щось.
Я перейшла на іншу роботу. Коли я увійшла вперше в кабінет на співбесіду, перше, що я побачила – це очі мого майбутнього начальника. Він був старший за мене на рік і зовні зовсім не схожий на ідеал мого чоловіка. Але ці очі…
За два дні він запросив мене на побачення. І помчало. Я приховала від нього, що не вільна. Закохалася по вуха. На той момент я вже жила з Сергієм, але ми не були одружені.
Вадим говорив такі компліменти, так дивився. Я не встояла. Сергієві я нічого пояснювати не стала, просто сказала, що нам треба пожити окремо, розібратися в собі. Я не розірвала остаточно з ним стосунків, приховувала від нього, що в мене є інший.
З Вадимом все складалося досить гладко. Ми були по вуха закохані одне в одного. Він хотів сім’ю, дітей. Мене щось тримало. Я почала бачити в ньому все більше недоліків, і мені хотілося все кинути і втекти назад до свого Сергія.
Але Вадим мене не відпускав. Ось так і протікало моє життя «на два фронти». З ким це траплялося, зрозуміють мене. Телефон на беззвучному режимі, постійні прогулянки із подругами, на роботі затрималася.
Обоє щось підозрювали. Обидва наполягали на спільному проживання і обидва завжди були дуже зайняті, так що в мене залишався час і на подруг. Ви спитаєте, чим усе це закінчилося? А нічим, то й живу вже три роки.
Час іде, треба визначатися, але не можу. Духу не вистачає сказати одному. Та й кому з них? Теж треба вирішити. У Вадима я закохана й досі. Мені з ним цікаво.
Він приваблює мене як чоловік у фізичному плані, але він невиправний і може будь-якої миті піти.
А Сергій – це чоловік на все життя. За ним, як за кам’яною стіною. Але дуже часто стає нудно.
Втомилася від постійної брехні, від постійної остраху, що все відкриється. Може, хтось не зрозуміє мене і засудить, а хтось зробить правильні висновки і не повторить моєї помилки.
А де я помилилася, вам судити.
