Моя донька Катя завжди була ідеалісткою, мрійницею, яка вірила у казки. Ще з дитинства вона хотіла створити свою сім’ю, мати трьох дітей та жити щасливо. Але ось, тепер, у тридцять років, життя підкидає їй виклики, від яких не вберегли ні мрії, ні сподівання. Я, як її батько, зіштовхнувся з непростим вибором: чи залишити онука Олексія у себе на цілий рік, поки вона намагається налагодити своє особисте життя, чи не дати доньці втратити себе через новий роман.
Катя розлучилася минулого року. Її екс-чоловік, Сергій, спочатку відправив її за кордон, коли почались події в Україні, а потім знайшов собі іншу. Здавалося, що їхня любов могла б перемогти все, але, як виявилось, обставини часто виявляються сильнішими за почуття.
Зараз у її житті з’явився новий чоловік. Ігор з Києва. Вони спілкуються телефоном, і я чую, як у голосі Каті з’являється особливий трепет, коли вона говорить про нього.
Я став свідком того, як нові стосунки впливають на її життя.
— Тату, – сказала вона, неспокійно крутячись на стільці, – Ігор запросив мене у ресторан у Києві. Він обіцяв показати мені новий модний бар та магазини. Я так хочу поїхати!
— А як же Олексій? – запитую, злегка стримуючи емоції.
— Він може залишитися з тобою на тиждень! Це зовсім не проблема, – відповідає вона, знижуючи голос.
Але я знаю, що це не просто проблема — це виклик. Олексій, наш маленький енерджайзер, якому лише чотири роки й він потребує особливої уваги. Першого вечора, коли онук залишився у мене, я вирішив зробити йому сюрприз, приготував свої улюблені вареники з вишнями, як колись робила моя мама. Але Олексій лише подивився на мене, потім на тарілку та заявив:
— Я хочу піцу!
З того моменту почалося наше спільне «пригодницьке» життя. Я намагався показати йому свою версію світу, а він намагався показати мені свою. Це була боротьба між поколіннями, але також і шанс навчитися один в одного.
Катя, тим часом поринала у нові стосунки. Вона їздила до Києва, гуляла містом, ходила на концерти, насолоджувалася життям, забуваючи про те, що у неї є син, якого потрібно виховувати.
— Тату, – якось звернулася до мене Катя, – Ігор запрошує мене на море. Це ж така можливість!
— А як же Олексій? – не витримую я.
— Він може залишитися з тобою ще на тиждень! – спокійно відповідає вона.
Дуже скоро, у нас з Олексієм почалася звичайна рутина: рано встаємо, снідаємо, граємо у конструктори, а потім йдемо гуляти у парк. Кожного разу, коли я чую його щасливий сміх, розумію, що у цій маленькій людині є величезна енергія, яка наповнює моє життя змістом.
Але з кожним днем Катя стає все більш захопленою своїми новими пригодами. Моє серце завмирало, коли я отримував її повідомлення: «Тато, я залишу Олексія з тобою ще на тиждень. У нас з Ігорем намічається подорож у гори!»
Мене пройняло. Як же можна залишати дитину? Я не хочу, щоб Олексій залишався без батьківської уваги. Я почав розуміти, що, можливо, Катя забуває про те, що сім’я — це не тільки романтика, а й відповідальність.
Одного вечора, коли дочка повернулася з чергового візиту до Ігоря, я вирішив поговорити з нею серйозно.
— Катю, – почав я, – як ти можеш залишити Олексія так надовго? Він чекає на тебе, а ти його ігноруєш!
— Тату, я ж теж хочу бути щасливою, – заперечила вона.
— Щастя не означає забувати про своїх дітей. Твоєму синові потрібна мама, – сказав я.
Минали тижні, а я все більше усвідомлював, що моя роль у житті Олексія змінилася. Я став його опорою, другом та людиною, з якою він завжди може поговорити. І хоча я знову почав мріяти про те, щоб Катя була щасливою, мій обов’язок був передусім у збереженні нашої маленької сім’ї.
Але щастя часто має свою ціну. Одного дня, я отримав дзвінок від Каті. Її голос був глухим:
— Тато, Ігор… Його більше немає. Важко пояснити, як це сталося, ніхто не бачив. Та фура тепер у розшуку.
Серце моє завмерло. Я не міг повірити, що все так раптово обірвалося. І в ту ж мить зрозумів, що життя — це крихка річ і ми повинні цінувати кожен момент разом.
