У Івана якраз завершилася зміна, і він був у роздягальні, коли йому зателефонувала донька Мирослава. У чоловіка одразу з’явилося погане передчуття, але він спробував його відкинути.
Адже з донькою зараз мав бути її чоловік, тож усе мало б бути гаразд. Однак донька сказала:
«Тату, Дмитро заявив, що я йому разом із донькою не потрібна, і він виганяє нас звідси».
Іван був настільки приголомшений почутим, що ледь не впустив телефон, але не показав розгубленості і впевнено відповів:
«Чекай мене, я буду через двадцять хвилин».
Він швидко одягнув куртку і набрав товариша, який мав авто. І вже за годину Мирослава була вдома у батьків.
Коли Дмитро дізнався про народження доньки, він просто зник і не виходив на зв’язок цілий день. Рідні Мирослави намагалися її заспокоїти, мовляв, він просто святкує.
Але наступного дня зять нарешті подзвонив і сказав: «Ти з донькою мені не потрібна. Я хотів сина». І його дії лише підтверджували ці слова.
Він жодного разу не прийшов у пологовий будинок і навіть не подзвонив. Проте Мирослава була впевнена, що на виписку чоловік точно прийде, але все сталося не так, як вона очікувала.
Ще під того, як Мирослава ходила при надії, їм повідомили, що буде донька, але чоловік відмовлявся вірити, повторюючи: «Та буде син, ось побачите».
Рідні чоловіка теж мовчали, хоча знали про народження внучки. Мирослава дала чоловікові два місяці на роздуми, сподіваючись, що він вибачиться і повернеться, але цього не сталося.
Тож вона подала заяву на розлучення. У суді пояснили, що зможуть її розглянути лише через кілька місяців, хоча й розуміли складність ситуації.
Найважче було чотирирічній донечці, яка постійно запитувала, куди подівся тато, чому більше не приходить і не любить її.
Мирослава не могла сказати їй правду, бо тоді дівчинка могла б почати ревнувати до молодшої сестри, але й вигадувати щось теж не хотілося.
Жити на гроші батьків було важко, а виплати на дітей ще не надійшли, тож Мирослава вирішила піти на роботу до чоловіка.
З його керівником вони були добре знайомі, не раз вечеряли разом.
— Ой, невже це правда? І до чого тільки не доходять людські дивацтва – кидати сім’ю через народження другої доньки? Вперше таке чую – здивовано сказав керівник, вислухавши жінку, а потім викликав її чоловіка.
— І що, ти й сюди прийшла мені життя псувати? Хочеш, щоб мене звільнили? – сердито запитав він.
— Ні, вона не хоче, щоб тебе вигнали. Як хороша мати, вона хоче отримувати аліменти, і я викликав тебе, щоб повідомити, що тепер 33% твоєї зарплати перераховуватимуться на рахунок твоїх дітей.
Чоловік не став заперечувати, але було помітно, що такий розвиток подій йому не подобається. З кабінету вони вийшли чужими людьми.
Не минуло й тижня, як свекруха прийшла до батьківського дому Мирослави та заявила, що вони впевнені, що друга донька – не від її сина, тож треба робити експертизу.
Мирослава погодилася, але не для того, щоб повернути чоловіка, а щоб очистити свою репутацію.
Вона була ще молода й вірила, що знайде людину, яка любитиме її та доньок, не зважаючи на те, що вони не продовжать його рід.
Іван був вражений поведінкою зятя, адже коли той перший рік після весілля жив у них, здавався добрим, люблячим чоловіком.
Що ж сталося? Чи вплинув на нього переїзд у рідний дім?
Чи, можливо, його мати, яка була переконана, що Мирослава – зрадниця?
Поки між сватами і двома колишніми закоханими триває суперечка, а біля колиски старша донечка Оксанка співає молодшій сестричці улюблену колискову.
Ось така дивна життєва історія, а ваша яка думка з цього приводу?
Назар Олекса
