Ще студенткою я вляпалася в досить неприємну історію – то були стосунки з одруженим чоловіком. Ну як стосунки, ми два тижні зустрічалися, а потім мені зателефонувала його мама.
Я – двадцятирічна студентка престижного столичного вишу, він – на п’ять років старший співробітник одного з міністерств, вродливий, високий, завжди стильно одягнений. Такий не може не сподобатись.
Познайомились ми в кафе, де я чекала подругу, а він забіг по каву. Обмінялись номерами телефонів, почали спілкуватися. Я втратила голову просто, мені здавалося, що це справжнє кохання, а потім мені зателефонувала його мама і з’ясувалося, що моє кохання одружений. Вона сказала, що знає про нас і щоб я залишила її сина в спокою, бо у нього з дружиною невдовзі з’явиться первісток.
Сказати, що я була приголомшена – нічого не сказати. Я тоді тиждень з дому не виходила, все плакала, але оговталася і заріклася коли-небуть зв’язуватися з одруженими чоловіками.
Минуло майже п’ятнадцять років і доля знову вирішила випробувати мене на міцність. Але я про це дізналася занадто пізно.
З Олегом я познайомилася восени, коли їздила до сусідньої області на конференцію. Ми три дні працювали пліч-о-пліч в одній робочій групі, він одразу привертав до себе увагу: освідчений, розумний та й симпатичний, з ним було приємно спілкуватися. Але спілкування те було суто робоче.
Через чотири дні, після того як я повернулася до свого міста, Олег сам мені написав, під приводом попросити презентацію моєї доповіді, а ще через тиждень запросив мене на перше побачення. Так ми почали зустрічатися, він приїздив до мене з сусідньої області щотижня.
Нам добре було разом, ми обговорювали наше життя, навіть будували спільні плани, радилися одне з одним в робочих моментах і планували разом зустрічати Новий рік. Мені 35 і я вирішила, що це саме той чоловік з яким я готова створити сім’ю.
31 грудня я літала на крилах, купила смаколиків для святкового столу, хотіла аби все було вишукано і романтично. Олег обіцяв приїхати близько 20 години, але ще з обіду його телефон був вимкнений, тому, коли ні о 22 ні опівночі він так і не з’явився, я місця собі не знаходила. За вікном лунали пісні, привітання, а я стискала в руці телефон і гірко плакала.
Не вийшов на зв’язок мій кавалер ні 2, ні 3 січня, ні через тиждень. А потім закінчилися наші новорічні канікули, я вийшла на роботу і все стало зрозуміло.
Мені до рук потрапив примірник наукового журналу – всеукраїнське видання, ювілейний святковий номер і головна стаття номеру “Молодий спеціаліст провів унікальне дослідження…”. Як ви вже могли здогадатися, той молодий спеціаліст був мій, тепер уже колишній, коханий Олег, а його “унікальне дослідження” це робота моїх останніх двох років життя. Робота, яку він нахабно вкрав у мене.
Я не знаю, що мене більше засмутило: розтоптане кохання чи ця крадіжка. Я плакала прямо на робочому місці, колеги намагалися мене заспокоїти, а директор, Володимир Дмитрович, викликав тоді на серйозну розмову.
Довелося все розповісти, він, в свою чергу, розповів усю цю історію нашим юристам. І оскільки у мене з підприємством підписана трудова угода згідно якої всі мої відкриття, дослідження і розробки є “власністю” підприємства то судовий позов проти мого горе-кавалера уже готували наші спеціалісти.
Довести, що робота дійсно моя і в мене її нахабно поцупили було досить складно, судовий процес був довгий, але, нехай навіть і через два роки, Олег отримав сповна і мені його зовсім не шкода. Шкода мені себе, бо через цю історія я досі не можу влаштувати своє особисте життя, жодного чоловіка не можу підпустити до себе, боюсь, що знову обмане.
