– Що б Веня сказав, якби знав, що я копатимуся в його сміттєвому кошику? – бурмотіла Дарина, перериваючи папери. На самому дні вона знайшла порваний на чотири частини листок. Це був лист. Вона розрівняла зім’ятий папір на столі та поєднавши частини, почала читати. Вже після першого рядка їй стало недобре, в очах потемніло, до горла підступив комок

Веніамін зник у вівторок. Чоловік п’ятдесяти років, взяв свій дипломат, поцілував дружину і вирушив до іншого міста на конференцію. Дружина вирішила зателефонувати йому, у день його повернення, але телефон Веніаміна виявився недоступним.

Дарина, не знаходила собі місця, тому набрала номер університету, де її чоловік досі викладав студентам вищу математику.

Виявилося, що Веніаміна Олександровича не вирушав на жодну конференцію, він просто взяв відгули власним коштом. Дар’я чекала на нього весь вечір, але у призначений час він так і не повернувся додому.

Гладкий чоловік, з невеликою залисиною на голові, акуратною борідкою та блакитними очима, ніколи не запізнювався і не відключав мобільний.

Тому, коли годинник відрахував від призначеного часу його повернення дві години, Дарина Михайлівна почала обдзвонювати лікарні. А коли показували пів на дванадцяту і за вікном стало темно, жінка, обливаючись сльозами, набрала номер сина.

– Ігоре, тато зник, — плакала вона.

– У якому сенсі? – Не зрозумів син.

– Мав приїхати сьогодні вранці з конференції, але його немає… В університеті мені сказали, що він узяв відгули…

– Може, ти щось наплутала і тато взагалі нікуди не їхав? – припустив Ігор схвильованим голосом.

– Ні! – плакала мати. – З ним щось трапилось. Я обдзвонила лікарні та всіх його друзів, але Вені ніде немає.

– Без паніки! – Вигукнув Ігор. – Я зараз же приїду! Чекай мене і нікуди не ходи, будь ласка.

Поклавши телефон на тумбочку біля дивана, Дарина з сумом подивилась у вікно. На вулиці була непроглядна темрява, дув холодний осінній вітер і у світлі ліхтаря було видно, як сухе опале листя тулиться в останньому вальсі.

Дарина перевела погляд на їхню сімейну фотографію. У жовтій рамочці, що висіла на самому видному місці, було зображено щасливу сімейну пару: жінка сорока п’яти років та її чоловік.

– Наша річниця… двадцять п’ять років разом, – пробурмотіла Дарина. Що мені тепер робити?

З роздумів Дар’ю Михайлівну вивів дзвінок у двері. Жінка прожогом кинулася в передпокій, і навіть не подивившись у вічко, відкрила всі замки. На порозі стояв Ігор, а поруч із ним – Кіра. Побачивши дітей, мати не могла більше стримувати переживання і кинулася дочці на шию.

Через півгодини, коли Дарина сяк-так розповіла їм про те, що сталося, в кімнаті запанувала тиша.

– Треба дзвонити до міліції, – безапеляційно заявила Кіра, яка була дуже схожа на батька.

– Ти думаєш він… – почала говорити мати, але запнулася на півслові.

– Треба, щоб його почали шукати! Я впевнена, що всьому є логічне пояснення, але підстрахуватися не завадило б, – пояснила Кіра і поглянула на брата.

Ігор кивнув головою, взяв телефон і попрямував на кухню, щоб зробити дзвінок.

– Мам, – тихо промовила Кіра. – А ви не сварилися? Може він… образився…

– Ні! – вигукнула Дарина. – Вона трохи помовчала, а потім додала: – Хоча, знаєш, з ним щось відбувалося в останній місяць. Він став сам не свій. Поводився холодно…

– Не хворів?

– Зі здоров’ям усе було гаразд, – кивнула жінка. – А ось поведінка… Наче я чимось завинила перед ним, – з образою сказала вона і подивилася на дочку сумними очима.

Кіра хотіла було щось відповісти, але в цей момент у кімнату зайшов Ігор.

– Сказали взяти з собою фотографію та йти у відділення, – схвильовано сказав він, забираючи мобільник у кишеню джинсів. – Збирайтеся.

Наступного ранку Дарія Михайлівна прокинулася дуже рано. Вона не могла спати вночі і подрімала лише годину, вже під ранок. Як тільки жінка відкрила очі, то одразу подивилася на подушку, що пустувала, поряд з собою. Їй так хотілося вірити, що вчорашня подія була лише поганим сном… Обійшовши всю квартиру, Дарія зажурилася – чоловік так і не повернувся.

«Ми шукатимемо його…» – луною розносилися слова слідчого в її голові.

Сумна, вона опустилася на шкіряне крісло в кабінеті чоловіка і провела долонею по дубовому столі. У розпачі вона почала відкривати всі ящики, намагаючись знайти хоч щось, що могло б пролити світло на зникнення Веніаміна. Але, не знайшовши нічого, кинула погляд на кошик для паперів.

– Що б Веня сказав, якби знав, що я копатимуся в його сміттєвому кошику? — бурмотіла Дарина, перериваючи папери.

На самому дні вона знайшла порваний на чотири частини листок. Це був лист. Вона розрівняла зім’ятий папір на столі та поєднавши частини, почала читати. Вже після першого рядка їй стало недобре, в очах потемніло, до горла підступив комок.

«Улюблений мій Венічка! Як добре, що ми скоро будемо разом. Коли я тільки зустріла тебе вперше в університеті, мене ніби пробрало електричним струмом. А потім, коли ми почали працювати пліч-о-пліч, твоя недосвідчена аспірантка закохалася в тебе по вуха. Я така рада, що скоро ми будемо разом…»

У самому низу злощасного листа гострим почерком виведено: «Твоя Сніжана».

Дарина відсахнулася. Їй здалося, що земля пішла з-під ніг і нема чим дихати. Хапаючи ротом повітря, вона підскочила до вікна і відчинила стулку навстіж. У кабінет тут же увірвалося прохолодне повітря із запахом осіннього листя.

– Значить, він завів коханку, – не своїм голосом промовила жінка. – Сніжана… це ж його нова аспірантка! Вона працює з ним на кафедрі вже два місяці, – Дарина приклала пальці до губ. – Невже він із нею… немислимо…

Перед дверима з номером двадцять стояла бліда руда жінка. Її обличчя, покреслене дрібними ледь помітними зморшками, було сумним, а очі, що випромінювали світло і тепло, погасли. Вона важко зітхнула і тремтячою рукою потяглася до дзвінка.

– Хто? — спитав з-за дверей молоденький дзвінкий голосок.

– Дарина Яковлєва.

Повисла тиша, а потім заклацали замки і на порозі з’явилася висока блондинка. На ній був легкий блакитний халат, настільки короткий і маленький, що далі нікуди.

– Здрастуйте, – заїкаючись, привіталася дівчина. – Не чекала… – почала вона говорити, але Дарина жестом зупинила її.

– Не треба! Де Веніамін?

Блондинка заплескала довгими чорними віями.

– В якому сенсі?

Дарина важко зітхнула і, відпихнувши убік юну особу, зайшла до квартири, а потім, не знімаючи взуття, вирушила до кімнати. Однушка була настільки крихітною, що жінка одразу потрапила до кімнати. Там, на дивані лежав Веніамін.

Побачивши дружину, чоловік ледь не до підборіддя накрився ковдрою і на всі очі витріщився на неї.

– Що я не бачила там? – сухо спитала Дарія.

– Даша? Як ти… – запинаючись, промовив Веня і замовк.

– Дуже просто. Значить, ми шукаємо тебе, а ти, ніжишся в обіймах Сніжани? – закричала Дарина, тицьнувши пальцем у дівчину, що стояла біля дверей кімнати.

Чоловік мовчав.

– Чому? Дай мені відповідь, будь ласка! – тихо промовила жінка. – Ми ж були з тобою щасливі, виростили двох дітей. Навіщо ти так зі мною? – на очах блиснули сльози, але вона трималася, не сміючи розплакатися.

– Сніжано, почекай на кухні, – звернувся до дівчини Веніамін.

Блондинка ображено надула губи і вийшла.

– Ми не були щасливі! – випалив чоловік.

– Як? – Тільки й змогла сказати Даша.

– Ти була щаслива! А мені не потрібний був цей домашній затишок, не потрібні ці недільні поїздки на дачу та відпочинок у сімейному санаторії теж не потрібний! Це не життя! – жестикулював Веня. – Я хочу бути шаленим, яким був завжди. Мені не потрібна стара дружина. Я хочу любити!

Дарина тихо осіла на крісло, що стояло позаду. Вона дивилася на чоловіка з неймовірним подивом у очах.

– Тобто всі ці роки ти був нещасним? А тепер зустрів молоду аспірантку і став щасливим? Вона ж ровесниця нашій дочці!

– Яка різниця? – роздратовано промовив чоловік, накидаючи махровий халат. – Я кохаю її. А пішов тому, що не міг більше жити в цій нескінченній брехні.

– Ми думали, що ти згуб… – розгублено пробурмотіла дружина.

– Ох, не пора чуєш! Я втомився від цього життя і вирішив піти від тебе. Хотів зателефонувати сьогодні і пояснити, але не встиг…

– Тебе шукає міліція… я написала заяву…

– Ти збожеволіла? – Закричав чоловік. – Негайно забери заяву! Я хочу розлучення. За речами заїду ввечері, — він сердито подивився на колись молоду дружину, і з усмішкою відзначив, що вона дуже постаріла. – А тепер, йди.

Дарина встала і мовчки вийшла із квартири. Вона не обернулася, коли Сніжана намагалася просити пробачення. Відкинута дружина просто йшла містом, сама не знаючи куди. Надвечір, вона втомлена і змерзла повернулася додому, де на неї чекали схвильовані діти.

Минуло два роки. Дарина дуже щаслива: у її житті є Ігор та Кіра, а ще двоє чудових онуків близнюків, яких подарувала дружина Ігоря. Жінка в’яже для хлопців красиві шкарпетки та костюми, як і раніше працює у бібліотеці, а у вихідні їздить на дачу. Вона знає, що Веніамін, її колишній чоловік, тепер один: Сніжана знайшла собі забезпеченого чоловіка молодшого вже через півроку. Він намагався повернутися до Даші, але жінка його прогнала.

– Мені не потрібна людина, яка зі мною нещаслива. Крім того, я не вважаю себе старою, тому вибач, — сказала колишньому чоловікові Дарина, перш ніж зачинити перед його носом двері.