— Ти про мене не турбуєшся! — Славік сидів на краю ліжка, відчуваючи, як напруга поступово охоплює його. Губи були стискані в тонку лінію, а в очах — спалах невдоволення, що перетворювався на справжнє розчарування. Він дивився на Іру, яка стояла перед ним, готуючись вийти з дому. Ніч була вже пізня, і в темному коридорі ледь пробивалося світло з кухні. У кімнаті було затишно, але атмосфера залишалася напруженою.
Іра затихла, не очікуючи такого повороту подій. Вона оберталася, збираючи сумку, готова йти в чергову зустріч з подругами. У їхньому житті таких зустрічей було вже чимало, і вона знала, що Славік не любить цих нічних виходів. Але сьогодні, здається, не вийшло зберегти спокій.
— Що ти несеш? — запитала вона, її голос відразу став різким. — Я ж просто йду на кілька годин з дівчатами. Ти мене що, перевіряєш?
— Ір, ти вже знову на своєму, — Славік зробив глибокий вдих, намагаючись зберегти спокій. — Усі чоловіки в нашому районі вже давно забули про сон через своїх дружин, які по 10 разів на ніч дзвонять. А ти жодного разу не подзвонила! Я навіть не знаю, де ти зараз і що робиш
Іра кинула на нього здивований погляд, потім знову взяла сумку.
— Ти серйозно? Ти ж знаєш, що я з подругами зустрічаюся не вперше. У мене є своє життя, а ти — своє. Ми ж не діти!
Славік підняв голову, дивлячись на неї. Він не міг пояснити, чому його так боляче зачепили її слова. Ще зовсім недавно вони були однією командою, але зараз щось змінилося. І це щось стало відчуватися в кожному її русі, кожному слові.
— Ось тому ти і не розумієш! — відповів він з відчаєм, стиснувши кулаки. — Ти зовсім не турбуєшся про мене, Іро! Усі ці твої друзі, подруги, світські вечірки — вони для тебе важливіше, ніж я.
Іра стояла, не рухаючись, але в її очах читалася змішана емоція — здивування, сум, а, може, навіть і гнів. Вона завжди була сильною, незалежною жінкою, і думка, що Славік міг би відчувати себе покинутим, її дивувала.
— Що ти від мене хочеш, Славік? Щоб я цілу ніч сиділа і чекала, коли ти захочеш поговорити? Чи може, ти хочеш, щоб я дзвонила тобі кожні десять хвилин, питаючи, де ти і що робиш? Може, тобі цього не вистачає? — вона трохи підняла голос.
Славік відчув, як серце болить від цих слів, але не зміг стриматися.
— Я ж не прошу тебе про таке! Я просто хочу, щоб ти подзвонила! Тільки подзвонила, Ір! Ти ж знаєш, як я переживаю. Ти просто… перестала звертати на мене увагу.
Іра зробила глибокий вдих, її очі наповнилися сумом, а на обличчі з’явилася тінь втоми. Вона поклала сумку на стілець і підійшла до нього.
— Славік, ми ж уже не одні. У нас є спільне життя, робота, зобов’язання. Це нормально, що іноді ми не можемо бути постійно разом. Я не знаю, що ти хочеш від мене почути.
Вона сіла на ліжко поруч з ним, і на мить між ними настала тиша.
— Але, Ір, я відчуваю, що ти віддаляєшся. Наче ми вже не одна команда. Я розумію, що у тебе є своє життя, але ти ж забула про мене. Ти ж раніше завжди турбувалася. Чому все змінилося
Іра подивилася на нього, і її очі стали м’якшими. Вона взяла його руку в свої, мовчки сидячи так кілька хвилин. Потім тихо сказала:
— Я не забула, Славік. Я просто… я не знаю, як це пояснити. Все сталося так швидко, я навіть не помітила, як ти почав ставити це все під сумнів. Може, я дійсно стала забувати про твої переживання. Але це не означає, що ти для мене не важливий.
Вона всміхнулася, але усмішка була сумною, з якоюсь непевністю в очах.
— Ір, ти навіть не уявляєш, як я переживаю. Як я відчуваю твою відстань. Ти ніби зовсім інша. Я пам’ятаю, як ми могли просто сидіти разом, говорити про все на світі, обійматися… А тепер ти наче розчиняєшся у своєму світі, і я тут сам
Іра знову зітхнула, як ніби намагаючись звільнити себе від тяжкого вантажу. Вона обхопила його руку, немов намагаючись передати частинку себе.
— Можливо, я трохи змінилася. Може, я забула, наскільки це важливо — говорити про свої почуття. Може, я забула, що ти потребуєш моєї уваги так само, як і я твоєї. Але це не означає, що я не люблю тебе, Славік. І навіть якщо я пішла з дівчатами на кілька годин, це не означає, що ти для мене не важливий. Я просто… я не знаю, як це все пояснити.
Славік дивився на неї і відчував, як його серце м’якшає. Він завжди знав, що Іра — не просто його дружина, а й його найкраща подруга. Він пам’ятав ті часи, коли вони могли говорити годинами, коли в їхніх стосунках не було місця для байдужості. Тепер це все здавалось таким далеким.
Я розумію, Ір, — нарешті відповів він, голос його став м’якшим. — Мені просто здається, що я більше не знаю, як бути твоїм чоловіком. Як бути твоїм другом і партнером одночасно. Як повернути те, що було.
Іра погладила його по руці, потім поклала голову на його плече.
— Нам треба трохи часу, Славік. Можливо, ми змінилися, але це не означає, що все втрачено. Ми повинні знайти шлях назад. Просто пам’ятай, що я все ще люблю тебе. І ти для мене важливий.
Вони сиділи так, мовчки, кожен із своїми думками, але це було вже інше мовчання — не холодне і не ображене, а спільне, яке дозволяло розуміти одне одного без слів.
Вони знали, що перед ними ще багато труднощів і питань, але в той момент вони відчули, що, можливо, все можна виправити. Головне — не втратити того, що їх об’єднувало на початку.
— Я готовий працювати над нами, Ір, — тихо сказав Славік. — І хочу, щоб ти знала: я буду з тобою, куди б ми не йшли.
Іра подивилася на нього і посміхнулася, хоч і злегка сумно. Вони ще не знали, як все буде далі, але це був перший крок до того, щоб зрозуміти один одного знову.
— Я теж готова, Славік, — відповіла вона.
Цей момент став для них початком нового життя.
Автор: Олеся
