Коли з’явилася наша донька, я й подумати не могла, що ця маленька крихітка стане не тільки найбільшим щастям у нашому житті, але й грандіозним випробуванням для нашого шлюбу. Раніше я вважала, що мій чоловік, Юрко, просто іноді лінивий. Його небажання мити посуд чи витирати пил здавалося мені навіть кумедним, адже він цього й не мав робити. Дуже мало чоловіків прибирає у квартирі. Їм краще маму для цього запросити, або найняти прибиральницю. Але після появи дитини все змінилося.
— Юрко, може б ти помив пляшечки? — запитала я одного вечора, коли вже ледве трималась на ногах після цілого дня з нашою донечкою.
— Ну, це ж твоя робота, ти краще вмієш, — відповів він, не відриваючись від телевізора.
Ох, якби ти знав, дорогий, як чудово я “вмію” поратися з пляшечками о третій годині ночі, коли ти безтурботно сопеш під ковдрою. З кожним днем у мені наростало обурення. Якось вночі, коли я намагалася вкласти нашу малу, погойдуючи її в обіймах, я вирішила влаштувати йому випробування. “Нехай хоча б раз відчує на собі, як це – мати справу з немовлям”, — думала я.
Тож наступного вечора я спланувала свою маленьку “операцію”. Підготувала пляшечки, приготувала кашку і, звичайно, запропонувала Юркові вкласти донечку спати. “Ти ж сильний, чоловік, справишся, правда?” — з солодкою усмішкою запитала я.
Юрко, хоча й помітно занервував, спробував здаватися впевненим:
— Звісно, які проблеми? Я ж її тато! — відповів він з таким запалом, що я аж засумнівалася у своєму плані. Може, справді він впорається? Проте я все ж вирішила випробувати його і, удавши, що маю купу справ, вийшла з кімнати.
Я всілася на диван з чашкою гарячого чаю, який вже здавався рідкісною розкішшю, і набрала маму. Як добре було нарешті побалакати з кимось дорослим, обговорити не лише підгузки й дитячу колиску. Я не встигла навіть договорити, як почула з дитячої дивний звук — то було якесь бурмотіння у перемішку з тихеньким дитячим плачем. Я вирішила дати Юркові ще трохи часу, щоб не кидатися з порятунком одразу, але незабаром не витримала й пішла подивитися, як він там.
Відкриваю двері й бачу картину, яка водночас розчулила та розсмішила мене. Наша донька солодко спить, але не у своєму ліжечку, а на дивані, укрита нашим стареньким пледом. А поруч, скрутившись клубочком, так само солодко спав Юрко, злегка похропуючи. Вочевидь, він вирішив, що казки, які він розказував їй, були занадто нудними навіть для нього самого.
Я, звичайно ж, не втрималася. Дістала телефон, зробила кілька фото і ледь стримувалася, щоб не розсміятися. Але, щоб не порушувати їхнього сну, я вирішила дати їм спокій. Лягла на диван поруч і раптом зрозуміла, що ця сцена, попри всю “недосконалість” Юркових батьківських навичок, була по-своєму милою.
Наступного ранку, коли чоловік прокинувся, я готувала сніданок, а на обличчі у мене була широка усмішка.
— Як спалося, Юрку? — запитала я невинно, хоча вже не могла втриматися від сміху.
— Та нормально, а що?” — він спантеличено подивився на мене.
— Ти б ще подякував пледу, що вранці не прокинувся замерзлим! — відповіла я, показуючи йому фото з минулої ночі.
Він тільки усміхнувся та намагався виправдатися
— Так, ну знаєш… це… ну… вона ж заснула, і я теж вирішив подрімати трохи…”
— Подрімати? На дивані? Коли її ліжечко поруч? — жартувала я, хоча у глибині душі була зворушена тим, як він намагався хоча б трохи допомогти.
Після цього випадку я ще кілька разів доручала Юркові якісь “справи” з дитиною. Якось він пішов міняти підгузок й застряг у ванній хвилин на тридцять. Вийшов, нервово запихаючи одноразовий підгузок у смітник.
— Ну як успіхи, татку? — лукаво запитала я.
— Успіхи? Та я більше так ніколи не зроблю! Ця штука якось дивно кріпиться! Ще й донька вирішила, що це якась гра — я її закриваю, вона ногами махає. Як ви з цим справляєтесь взагалі?
Я ледве стрималася, щоб не пирхнути від сміху, коли побачила, як він закинув підгузок у смітник з таким обличчям, ніби знищив якусь величезну проблему.
— Воно не таке вже й складне, як здається, — відповіла я з усмішкою. — Головне — терпіння.
З кожним новим днем Юрко ставав все більш обережним, коли мова заходила про допомогу з дитиною. Часом він намагався зникати кудись під приводом “термінових справ”, які несподівано з’являлися саме тоді, коли потрібно було допомогти мені купати доньку чи годувати її.
Мені було складно з дитиною, але я справлялася. Якось завітала до нас свекруха та затрималася. Вона побачила, як Юрко вкладав доньку й випалила:
— Що ти робиш з чоловіком? Навіщо змушуєш його займатися дитиною? Йому і так важко на роботі, а ти ще лізеш зі своїми проханнями, прибираннями та вкладаннями дитини. Як тобі не соромно?
Вона нічого не стала слухати та пішла. А я заспокоїлась та не зреагувала на її слова. На мою думку, чоловік має брати участь у домашніх справах, адже це зміцнює сім’ю.
Але одного вечора він здивував мене. Я повернулася з магазину й побачила, як Юрко намагався вкласти доньку, співаючи їй колискову. Погляд у нього був зосереджений, а обличчя — серйозне, як ніколи. Дивлячись на цю картину, я раптом усвідомила, що, попри свої “лінощі” й упертість, він все ж таки був найкращим татом для нашої донечки.
І ось тут я зрозуміла, що, можливо, мій чоловік ніколи не стане тим ідеальним помічником, про якого я мріяла, але, по-своєму, він все-таки старався.
