Оксані було дев’ятнадцять, коли вона вийшла заміж. Молода, наївна, ще зовсім зелена, вона навіть не здогадувалася, що того дня підписує собі довгі роки випробувань.
Починалося все красиво. Андрій приносив їй квіти, водив у кафе, зустрічав після пар біля гуртожитку. Пів року вона ходила, ніби на крилах. А через рік він став навколішки просто посеред скверу і простягнув коробочку з тонким золотим кільцем.
– Вийдеш за мене, – сказав він, і це більше нагадувало не питання, а твердження.
– Вийду, – видихнула вона.
Мама відповіла на цю новину довгою мовчанкою у слухавці.
– Оксано, ти ще навіть не закінчила навчання. Куди так поспішати.
– Мамо, ти його не знаєш. Він інший.
– Усі вони інші, доки не розпакують валізи, – тихо мовила мама. – Подумай ще раз, донечко. Дуже прошу.
Але Оксана не подумала. Вона зібрала речі й переїхала з гуртожитку до квартири, де Андрій жив зі своєю мамою, Галиною Степанівною. І вже за тиждень зрозуміла, що квіти й кафе лишилися десь у минулому житті.
Перша сутичка сталася, коли Оксана сказала, що шукає роботу.
– Яку ще роботу, – Андрій навіть не підвів очей від телефону.
– Звичайну. Мені потрібні гроші. Тобі не вистачає зарплати, я ж бачу.
– Мені вистачає. Місце жінки вдома. Твоя справа слідкувати за господою, а моя приносити гроші.
– Андрію, твоїх грошей ледве вистачає на їжу. На одяг уже ні. Я навіть новий телефон собі не можу уявити, не те що поїздку кудись.
– Значить, купуй дешевше. Не вмієш економити, то нічого шукати причини в мені.
З-за дверей кухні долинув голос Галини Степанівни:
– Правильно синок каже. У мої часи жінки не бігали по роботах, а родину тримали.
– Галино Степанівно, я розмовляю з чоловіком, – спокійно відповіла Оксана.
– А це моя квартира, і я розмовляю, з ким хочу, – відрізала свекруха.
Відтоді кожен день тягнувся по одному сценарію. Лише за Андрієм зачинялися двері, Галина Степанівна виходила з кімнати з виразом людини, яка вже знає, до чого причепитися.
– Це хто так склав рушники. Їх треба вдвічі, а не втричі.
– Добре, перекладу.
– А чашку мою чого брала. Я ж казала, що з неї п’ю тільки я.
– Вона стояла на столі, я не знала.
– Не знала вона. Мало що ти знаєш. Он, подивись на посуд, на тарілці жир лишився.
Оксана стискала губи й мовчки перемивала тарілку втретє. Увечері вона намагалася поговорити з чоловіком, та він лише знизував плечима.
– Мама старша, їй видніше. Потерпи, і все.
– Я терплю вже пів року, Андрію.
– То потерпиш ще.
Вона думала про розлучення. Думала серйозно, навіть почала складати речі. Але за кілька місяців після весілля лікарка в поліклініці спокійно сказала:
– Вітаю. Ви вагітні, термін шість тижнів.
Оксана вийшла на вулицю й довго стояла, дивлячись на перехожих. Повернутися до батьків у маленьке село, де навіть роботи майже не було, вона не могла.
Виховувати дитину самій без жодної опори теж. Тож вирішила потерпіти ще трохи, заради маленького життя, яке тільки зароджувалося.
Коли народилася Соломія, Андрій спершу крутився навколо колиски, а потім ніби розчинився. Додому він повертався пізно, від нього тягнуло пивом, а то й чимось міцнішим. Одного разу Оксана о другій ночі витягала його з під’їзду, бо сам він піднятися не міг.
– Ти хоч розумієш, що в тебе дитина, – шепотіла вона, тягнучи його сходами.
– Дитина спить. А я втомився. Я працюю, між іншим.
Ти працюєш до шостої. Де ти був до другої ночі.
– З хлопцями. Ми просто посиділи. Що ти мені допит влаштовуєш.
– Бо мені страшно, Андрію. Мені страшно, що вона росте і бачить таке.
– Вона нічого не бачить. Не вигадуй.
Галина Степанівна допомагати з онукою категорично відмовлялася. Натомість щодня зауважувала:
– Так ти її не тримаєш. І сповиваєш неправильно. Та хіба це мати. У нашому роду такого ніколи не було.
– Тоді підкажіть, як правильно, – попросила якось Оксана, ледь стримуючи сльози.
– Нічого я не буду підказувати. Сама мала розуміти, не маленька.
А за кілька днів Оксана почула, як свекруха на лавці біля під’їзду вголос розповідає сусідкам, яка невістка нікудишня господиня. Жінки замовкли, щойно побачили її, і потім ще довго проводжали поглядами. Оксана йшла з візочком і відчувала, як горять щоки.
Тієї ночі вона вперше не плакала. Вона сіла на кухні, відкрила ноутбук і довго дивилася на порожню сторінку пошуку.
Спершу взялася за голку. Малою вона вишивала разом із бабусею, і тепер руки самі згадали. Вона робила невеликі картини, фотографувала їх і виставляла в інтернеті. Перші замовлення прийшли за тиждень, і це були такі скромні гроші, що Андрій навіть не помітив.
А ось Галина Степанівна помітила.
– Сидить вічно з голкою. Краще б борщ зварила нормальний.
– Борщ стоїть на плиті, Галино Степанівно.
– Це не борщ, а вода з бурячком.
Андрій теж не захоплювався.
– І навіщо воно тобі. Копійки ж.
– Сьогодні копійки, а завтра буде більше.
– Мрійниця. Краще б ти вдома порядок наводила, а не нитками бавилася.
Оксана нічого не відповідала. Її докори подейкували, гартували, наче залізо у вогні. Вона відкладала кожну гривню, читала підручники про торгівлю, нотувала в зошит, дивилася вебінари вночі, коли всі спали.
Коли Соломія пішла до школи, у Оксани з’явилося більше вільного часу, і вона нарешті зважилася.
Магазинчик був крихітний, зі скляною вітриною й двома полицями. Нитки, бісер, канва, готові картини. Спершу покупців було мало, але з часом про нього заговорили. До Оксани приходили замовляти подарунки, вишивальниці з сусідніх міст дізнавалися про рідкісні кольори, і вона розширила асортимент.
Гроші Оксана відкладала до банку, чудово розуміючи, що жодного разу не дозволить собі залежати від чийогось настрою. Частину витрачала на доньку, купувала їй гарний одяг, оплачувала танцювальний гурток. Від Андрія допомоги не було жодної.
– Мамо, а тато чому не приходить на мої концерти, – запитала якось Соломія.
– Він зайнятий, донечко.
– Він завжди зайнятий.
Оксана погладила її по голові й нічого не відповіла. Брехати їй не хотілося, а правду казати було зарано.
Коли Соломії виповнилося п’ятнадцять, Оксана нарешті накопичила потрібну суму. Вона придбала собі невелику однокімнатну квартиру, а ще одну, на стадії голого бетону, оформила на майбутнє доньки. Поки Соломія виросте, будинок як раз добудують.
– Це твій дім, коли підростеш, – сказала вона дочці, показуючи плани. – Нікому нічого не будеш винна.
– А ти, мамо.
– А я поруч. Завжди поруч.
Тієї осені Оксана остаточно вирішила розлучатися. Вона сказала про це чоловікові за вечерею, спокійно й чітко, як говорила б з постачальником.
– Андрію, я подаю на розлучення.
Він повільно опустив виделку.
– Ти серйозно.
– Цілком.
– І куди ти підеш. Грошей у тебе нема.
– Є. Я давно вже заробляю самостійно. Ти просто ніколи не питав.
– Дитину я тобі не віддам, – різко сказав він. – Заберу через суд. Соломія неповнолітня, і суд стане на мій бік.
– Ти на неї ніколи не дивився, Андрію. Який суд.
– Побачимо. Усі побачать, що ти за мати, яка тягне її невідомо куди.
Галина Степанівна, що стояла у дверях, додала:
– Нікуди дитина не піде. Тут її дім і її рід.
– Це не рід, а місце, де її щодня сварять, – відповіла Оксана.
– Ти ще язиком мелеш. Невдячна.
Пізніше, вже наодинці, Андрій змінив тон. Він сидів на краю дивана, дивлячись у підлогу.
– Добре. Що ти пропонуєш.
– Я нічого не пропоную. Я хочу розлучення і хочу, щоб донька жила зі мною.
– Тоді купи мені квартиру.
Оксана повернулася до нього повільно, ніби не почула.
– Що ти сказав.
– Квартиру. Окрему. Купиш, і я відпущу Соломію без суду, без нервів. Усім буде добре.
– Ти торгуєшся власною дитиною.
– Я забезпечую своє майбутнє. Ти ж у нас бізнес-леді, тобі це дрібниці.
Вона довго мовчала. У голові пролітали рахунки, плани й відкладена сума на другу точку на ринку, про яку мріяла стільки років.
– Добре, – нарешті сказала вона. – Обирай район.
Андрій обрав найдорожчий. Оксана мовчки віддала всі заощадження, які готувала на розширення. Нічого не сказала, ні докорів, ні сліз. Лише підписала папери, коли настав час.
У квітні їх розлучили. Оксана переїхала з Соломією до нової квартири, і вперше за довгі роки вони разом сіли за стіл, на якому ніхто не вказував, як правильно ставити чашки.
– Мамо, а тут тихо, – здивовано мовила Соломія.
– Так. Привчайся.
– Мені подобається.
– І мені.
Минуло літо. Соломія старанно вчилася, брала додаткові курси іноземної, мріяла вступати кудись за кордон. Допомагала мамі в магазині, розкладала бісер по коробочках, уважно складала накладні. Оксана дивилася на неї й думала, що все було недарма.
Але спокою Андрій їй не дав.
Спершу Оксана почула про це від постійної клієнтки.
– Оксано, вибачте, що питаю. Тут один чоловік біля ринку розповідає, ніби ви обдурюєте покупців. Що нитки в вас підроблені й картини чужі.
– Який чоловік.
– Високий такий, у сірій куртці. Каже, що він ваш колишній.
Оксана стисла кулаки так, що побіліли пальці.
– Дякую, що сказали.
Наступного дня вона знайшла його сама. Андрій стояв біля кіоска з кавою й жваво щось розповідав двом чоловікам. Побачивши її, він навіть не збентежився.
– О, пані підприємниця власною персоною.
– Андрію, нам треба поговорити.
– А я тут при чому. Я просто розмовляю з людьми.
– Ти розповідаєш, що я обманюю покупців.
– Я розповідаю правду. Ти ж справді не така добра, як вдаєш.
– Я купила тобі квартиру, – тихо сказала Оксана. – Віддала все, що відкладала на другу точку. Чого тобі ще треба.
– Нічого мені не треба. Просто хочу, щоб усі знали, з ким мали справу.
– А аліменти. Ти не заплатив жодного разу.
– А з чого я маю платити. Дитина живе в тебе, ти ж у нас заможна.
– Це твоя донька, Андрію.
– Була моя. Ти її забрала.
– Я її не забирала. Ти сам її віддав, за квартиру.
Чоловіки навколо сторожко відступили, прикидаючись, ніби розглядають вітрину. Андрій примружив очі.
– Ти тоді погодилася надто легко. Значить, у тебе було що ховати.
– У мене нічого не було, крім важкої праці. А ти навіть цього не вмієш.
– Дивись, як заговорила. Раніше була тихіша.
– Раніше я ще боялася, що ти забереш дитину.
Він на мить розгубився, але швидко опанував себе.
– Живеш у моїй пам’яті безкоштовно, Оксано. Не сподівайся, що я все забуду.
– Я й не прошу тебе забувати. Я прошу не чіпати мій магазин.
– Це вільна країна. Кажу, що хочу.
– Тоді я теж скажу, – вона випросталася. – Я більше не пояснюватиму тобі, що чесно, а що ні. Роби, як знаєш. Але нітки в мене справжні, картини мої, а гроші чесно зароблені. І кожен, хто захоче, сам у цьому переконається.
Вона розвернулася й пішла, не озираючись. За спиною ще лунали його слова, але вона вже не розбирала їх.
Вдома Соломія зустріла її на порозі й одразу все зрозуміла по очах.
– Це тато.
– Так.
– Знову щось вигадав.
– Знову.
– Мамо, може, мені з ним поговорити.
– Не треба, золотко. Це не твоя проблема.
– А чия.
Оксана мовчки обійняла доньку. Довго стояла в коридорі, вдихаючи запах її волосся, і думала про те, що ніколи не вимагала від колишнього
чоловіка нічого, крім миру. І досі не могла зрозуміти, чому він ображається на неї за власні вчинки.
– Мамо, – прошепотіла Соломія. – Ми ж впораємося.
– Звісно впораємося, – відповіла Оксана. – Ми вже впоралися.
Світлана Малосвітна
