Два роки тому родина Мельників втратила главу сім’ї. Якраз почалася пандемія, а в Івана Степановича було слабке серце. Він довго тримався, та врешті згас, мов свічка на протязі.
Його дружина, Ніна Петрівна, лишилася сама у своїй хаті в селі Грушів, за годину їзди від Львова. Невістка Соломія тоді взяла на роботі відпустку на два тижні й поїхала до неї.
Ніна Петрівна майже не вставала з ліжка. Лежала, дивилася в стелю й тихо плакала. Соломія тим часом порала все по господарству. Мила підлогу, полола город, годувала качок, а до корови Зірки заходила лише тоді, коли не було іншого виходу, бо дуже її боялася.
Чоловік Соломії, Тарас, наймав майстрів. Вони перекрили дах, поставили новий паркан і провели кабельне телебачення, щоб мама не нудьгувала.
Потім до хати привезли двох онуків, а згодом купили маленьку кізочку. Тарас із Соломією оплачували комунальні послуги, возили продукти, а ремонт у хаті зробили за власні гроші.
Ніна Петрівна поступово ожила. Знову вийшла на подвір’я, почала розмовляти, навіть посміхатися. Соломія тоді подумала, що найтяжче позаду.
Вона помилилася.
Одного вечора, коли закінчилося дистанційне навчання, вони приїхали забирати дітей. Сіли вечеряти, і Ніна Петрівна раптом відклала виделку.
— Тяжко мені стало самій, дітки, — сказала вона. — Руки тремтять, серце пустує. Я вже не та, що була.
— Ми ж приїжджаємо, мамо, — обережно мовив Тарас. — І сусідка Віра поруч. Вона лікарка, якщо що, допоможе.
— Я не про те, синку.
Ніна Петрівна підняла очі й подивилася на обох.
— Може б, я хату продала та до вас переїхала. У вас квартира велика, місця всім вистачить.
Соломія поперхнулася чаєм і закашлялася. Тарас простягнув їй серветку й, не дивлячись на маму, відповів:
— Ми подумаємо, мамо. Добре?
— Подумайте, — кивнула старенька й тихо додала: — Я не настоюю.
Дорогою додому в машині було тихо. Діти спали на задньому сидінні, притулившись одне до одного. Соломія дивилася у вікно й стискала пальці так, що побіліли кісточки.
Вона дочекалася, поки діти розійдуться по кімнатах, і лише тоді зачинила двері кухні.
— Тарас, ми маємо поговорити.
— Я знаю, про що ти хочеш говорити.
— Тоді скажи мені, що ти відповів їй не всерйоз.
Тарас сів за стіл і потер перенісся.
— Я відповів так, як відповів би будь-хто. Що я мав сказати, Соломіє? Мамо, ні, ви нам не потрібні?
— Не потрібні в такому розумінні, як вона це бачить, так. Саме це й треба було сказати.
— Вона щойно залишилася сама.
— Це було два роки тому, Таро. Два роки. За цей час ми їй і дах перекрили, і паркан поставили, і телебачення провели. Що ще ми не зробили.
— Не говори так.
— А як я маю говорити. Ми ж не відмовляємося допомагати. Ми просто не можемо жити в одній квартирі з твоєю мамою.
Тарас підвів голову, і в його очах з’явилося щось колюче.
— Не можемо чи не хочемо.
— А це має значення.
— Для мене має.
Соломія склала руки на грудях.
— Добре. Не хочу. Скажу чесно, не хочу. Я люблю Ніну Петрівну, вона добра жінка, але жити з нею я не готова.
— Чому. Поясни мені.
— Пояснити. Прошу дуже. По-перше, ми живемо в місті. У нас немає ні городу, ні саду. Що вона робитиме цілими днями. Козу на балкон поставить.
— Не смішно.
— Я й не жартую.
Тарас випрямився на стільці.
— Вона може просто відпочивати. Ходити на прогулянки, дивитися телевізор.
— І хто з нею буде гуляти. Ти, коли повертаєшся о дев’ятій вечора. Чи я, коли до дев’ятої сиджу над звітами.
— Діти будуть з нею.
— Діти будуть з нею, поки не виростуть і не розбіжаться по своїх справах. А потім доглядати за нею доведеться нам. Бабуся не допомагатиме, Тарасе. Бабусю доглядатимуть. Ти ж розумієш різницю.
Він мовчав. Потім сказав тихіше:
— Вона моя мама.
— Я знаю.
— То що ти пропонуєш. Залишити її одну в порожній хаті.
— Я пропоную подумати про інший варіант. Є хороші пансіонати, там і лікар поруч, і догляд, і люди її віку.
Тарас різко відсунув стілець.
— Пансіонат.
— Не кричи.
— Я не кричу. Я просто хочу переконатися, що правильно тебе почув. Ти хочеш віддати мою маму в пансіонат.
— Я хочу, щоб усім було зручно. І їй, і нам.
— Їй буде зручно серед чужих людей.
— А мені зручно в чужій квартирі, яка раптом перестала бути моєю.
— Ніхто не відбирає у тебе квартиру.
— Ще як відбирає. Ми любимо ввечері дивитися фільми, слухаємо музику, до нас приходять друзі. А тепер усе це доведеться робити пошепки, щоб не потурбувати Ніну Петрівну. Я хочу іноді побути з власним чоловіком наодинці. Це що, злочин.
Тарас гірко посміхнувся.
— Тобто вона заважатиме.
— Я цього не казала.
— Ти саме це сказала, іншими словами.
— Не перекручуй.
— Я не перекручую. Я слухаю.
Вони замовкли. Годинник на стіні рахував секунди. Десь у коридорі зашаруділи дитячі кроки й одразу стихли.
— Знаєш, що мене найбільше дивує, — нарешті озвалася Соломія. — Моя мама на два роки старша за твою. І жодного разу не скаржилася на здоров’я. Сама город копає, дрова рубає, ще й нам банки возить.
— Твоя мама, твоя мама. Ти порівнюєш людей, наче ваги.
— Я порівнюю не людей, а обставини. Вона навіть не думає про переїзд, бо знає, що у нас своє життя.
— А моя мама, виходить, не знає.
— А твоя мама, схоже, вирішила, що ми їй винні.
— Соломіє.
— Що.
— Ти зараз говориш дуже несправедливі речі.
— А ти кажеш їх мені вже годину, тільки мовчки.
Тарас підвівся, підійшов до вікна й довго дивився на темне подвір’я.
— Вона сьогодні вперше за два роки попросила мене про щось, — сказав він, не обертаючись. — Усе життя вона просила лише сестру, а мене не просила ніколи. А тут сказала, і я бачив, як їй важко було це вимовити.
— Мені теж було важко це чути.
— Я розумію.
— То що тепер.
— Не знаю.
Він обернувся.
— Але в пансіонат я її не відправлю. Навіть не проси.
— Тоді що ти пропонуєш.
— Не знаю, кажу ж.
— Це не відповідь.
— А що ти хочеш почути. Що ми продамо її хату й оселимо її у дитячій. Ти цього очікуєш.
— Я очікую, що ти хоча б спробуєш подивитися на це моїми очима.
— Я дивлюся. Тільки бачу там тільки твоє бажання, щоб нічого не змінювалося.
Соломія підвелася, і стілець гучно скрипнув по плитці.
— Це несправедливо, Тарасе. Я два тижні жила в тому селі. Я прала, готувала, доглядала. Я цілий тиждень спала на розкладачці, бо в кімнаті свекра ніхто не наважувався нічого чіпати. Я боялася тієї корови так, що в мене руки тремтіли. І жодного слова не сказала.
— Ніхто тебе не змушував.
— Ось так. Ніхто не змушував.
Вона заплющила очі й глибоко вдихнула.
— Знаєш, у цьому й проблема. Ти бачиш мою допомогу як щось саме собою зрозуміле. А я бачу в ній свій вибір, який зробила від щирого серця. Але вибір не може тривати вічно, і не можна вимагати від мене зробити ще один, коли ти навіть не питаєш, чи готова я.
Тарас мовчав довго. Потім тихо сказав:
— Я питаю зараз.
— І що я маю відповісти.
— Правду.
— Правда в тому, що я боюся. Боюся, що ми втратимо те, що маємо. Що я втрачу тебе, бо ти постійно буде розриватися між нею й мною.
— Я й так розриваюся.
— Ні. Зараз ти їздиш до неї, а вдома вирішуєш, що робити далі. Коли вона буде тут, кожна наша розмова матиме свідка.
Тарас підійшов ближче й сів поруч.
— Може, ми перебільшуємо.
— А може, ні.
— Ми ж не пробували.
— І не хочемо пробувати на дітях та на собі.
Він ледь усміхнувся.
— Ти завжди така практична.
— Хтось із нас має бути.
Наступного ранку Тарас уже розмовляв телефоном із сестрою Оленою. Соломія стояла біля плити й чула лише його частину розмови.
— Ні, вона не сказала, що хоче продати хату назавжди. Вона просто запитала.
Пауза.
— Олю, не починай. Я знаю, що ти далеко. Знаю, що в тебе робота.
Пауза.
— Так, я теж думав про пансіонат. Ні, Соломія тут ні до чого.
Він глянув на дружину й відвернувся до вікна.
— Добре. Тоді що ти пропонуєш. Забрати її до себе.
Пауза була довшою за попередні.
— Ну от бачиш. У тебе теж двокімнатна, теж діти, теж робота. Тобто ми всі однакові.
Він поклав телефон на стіл і довго мовчав.
— Що вона сказала, — спитала Соломія.
— Що це наша справа. Бо ми живемо ближче.
— Звісно.
— Не починай.
— Я й не починаю. Просто зазначаю, що рішення, виявляється, ніхто, крім нас, ухвалювати не збирається.
— А ти що хотіла, щоб воно саме вирішилося.
— Хотіла, щоб хтось у цій родині сказав те, що думає, а не те, що від нього чекають.
Тарас спалахнув.
— Я сказав, що думаю. Вчора ввечері. Ти мене слухала.
— Слухала. І почула лише те, що ти не готовий відмовити мамі.
— А ти не готова приймати її.
— Так.
Це слово прозвучало тихо, але від нього в кухні стало важче дихати.
— Так, — повторила Соломія. — Не готова. І не вважаю, що мушу бути готовою лише тому, що вона твоя мама.
— Тоді що нам робити.
— Поговорити з нею.
— Про що.
— Про все. Що ми допомагатимемо, як і раніше, що найматимемо людину, яка доглядатиме, що навіть купимо їй гарне місце поруч із нами, якщо вона захоче бути ближче.
— Ти пропонуєш їй квартиру в місті.
— Окрему.
— Ти серйозно.
— Так, Таро. Окрему. Невелику, зручну, у нашому районі. Щоб вона була поруч, але не в нас.
Тарас повільно сів на стілець.
— Це дорого.
— Дорожче, ніж пансіонат.
— Набагато.
— Але дешевше, ніж розлучення.
Він підвів очі.
— Ти зараз пожартувала.
— Ні.
Вони дивилися одне на одного кілька секунд. Потім Тарас видихнув і потер обличчя долонями.
— Мама ніколи на це не погодиться.
— Чому ти так вважаєш.
— Вона не захоче залишати село. Там її життя, її хата, кожна яблуня.
— Тоді навіщо вона питала про переїзд.
— Бо їй самотньо.
— Отже, проблема не в хаті, а в самотності.
Тарас повільно кивнув.
— Тоді, може, варто вирішувати саме її.
— Саме так.
— А як.
— Не знаю. Може, взяти їй когось на допомогу. Може, частіше возити онуків. Може, нехай Віра, ця сусідка, заходить щодня, ми їй доплатимо.
— Мама образиться, якщо подумає, що ми її кудись відсуваємо.
— А якщо ми скажемо правду.
— Яку.
— Що любимо її, але всі разом не поміщаємося під одним дахом.
— Це звучить жорстоко.
— Це звучить чесно.
Тарас підвівся й підійшов до дружини.
— Ти колись мене до цього доведеш.
— До чого.
— До того, що я перестану мовчати.
— Я щиро на це сподіваюся.
Через тиждень вони знову поїхали до Грушева. Ніна Петрівна зустріла їх біля хвіртки, у новій хустці, з кошиком яблук у руках.
— Приїхали, мої любі. А я вам яблучок назбирала.
— Дякуємо, мамо.
Соломія обійняла свекруху й відчула, яка вона худенька.
За столом Тарас довго крутив у руках ложку, а потім заговорив:
— Мамо, ми хочемо з вами поговорити про вашу пропозицію.
Ніна Петрівна опустила очі.
— Я вже й сама жалкую, що сказала. Не слід було вас обтяжувати.
— Ви нас не обтяжуєте, — швидко відповіла Соломія. — Просто нам треба розібратися, як зробити так, щоб вам було добре.
— Мені й тут добре.
— Тоді чому ви хотіли переїхати.
Старенька довго мовчала, перебираючи край скатертини.
— Бо вечорами тут дуже тихо, — нарешті сказала вона. — Так тихо, що чути, як годинник цокає. А раніше він не цокав. Раніше була розмова, кроки, кашель. А тепер лише цокання.
Тарас підняв голову, і Соломія побачила в його очах те, чого не вдавалося досягти жодним аргументом.
— Мамо, — тихо озвався він, — ми будемо приїжджати частіше. Навіть двічі на тиждень.
— Не треба вам стільки їздити.
— Треба. І діти хочуть.
— Я знаю. Але ж вони ростуть, у них свої справи.
— Тоді ми найдемо людину, яка складатиме вам товариство.
— Чужу.
— Знайому. Хоча б Віру.
— Віра має свою родину.
— Ми заплатимо.
Ніна Петрівна підняла на сина здивований погляд.
— Ви хочете платити сусідці, щоб вона зі мною розмовляла.
— Щоб допомагала, — виправила Соломія. — І розмовляла, якщо буде час.
Свекруха довго дивилася на обох, а потім раптом посміхнулася.
— Ви, діти, мабуть, думаєте, що я вирішила жити з вами назавжди.
Тарас і Соломія перезирнулися.
— А ви не вирішили, — обережно спитала вона.
— Звісно, ні. Я просто хотіла зрозуміти, чи потрібна вам. А тепер бачу, що потрібна, хоч і по-іншому.
— Мамо, — почав Тарас, але вона підняла долоню.
— Мовчи, синку. Я ж не дурна. Я бачу, що Соломія стільки для мене зробила, що мені соромно просити більше. Тож лишуся тут, у своїй хаті, з козою, з яблунями. А ви приїжджатимете, коли зможете.
Соломія відчула, як у горлі стає тісно.
— Ніно Петрівно, я не хотіла вас образити.
— А ти й не образила. Ти, дівчинко, єдина в цій родині, хто сказав мені правду, хоч і не мені в обличчя.
— Звідки ви знаєте.
— Матері завжди знають.
Вона підвелася, поправила хустку й додала:
— Тільки ви про той пансіонат мені більше не говоріть. Навіть у жарт.
— Ми й не збиралися, — відповів Тарас.
— Ото ж бо.
Соломія засміялася крізь сльози, і вперше за довгий час у цій хаті стало по-справжньому тепло.
А ви як думаєте, чи правильно вчинила Соломія, що не погодилася на переїзд свекрухи до міста, і що ви зробили б на її місці.
Світлана Малосвітна
