Коли я виходила заміж за Артема, мені здавалося, що я зловила свою зірку. Він був не просто люблячим й турботливим чоловіком, але й походив з чудової родини. Його батьки — відомі люди в нашому місті, а мати, Емілія Станіславівна, колишня оперна співачка, була особливою гордістю родини.
Я завжди вважала, що мати талановиту і мудру свекруху — це справжній подарунок долі. Однак з часом я зрозуміла, що її артистичний талант не обмежувався тільки сценою. Вона виявилася не просто вимогливою, а людиною, яка завжди намагалася контролювати все навколо, навіть наші з Артемом рішення.
Після весілля ми почали жити в їхньому великому будинку. Свекор, Андрій Васильович, був на диво спокійною людиною і завжди здавався мені доброзичливим. Але головним в їхній родині була вона — Емілія Станіславівна і, схоже, всі навколо підкорялися її волі. Вона могла сказати одне слово і все йшло за її планом.
Саме вона наполягала, щоб ми жили у них.
— Ми родина, ваше місце тут. От заробите на свій будинок – запрошуйте на новосілля. Але до цього, будете жити у нас, – сказала вона один раз, як відрізала. А ми з чоловіком побоювалися знов підіймати цю тему.
На початку це здавалося невеликим компромісом, адже Артем неодноразово запевняв мене, що його мати не має поганих намірів. Вона просто любить порядок і турбується про нас. Але з часом ці “турботи” почали ставати обтяжливими. Все, що ми робили, потребувало її схвалення. Навіть дрібниці, такі як вибір фіранок для нашої спальні, не обходилися без її коментарів.
Однак ми з Артемом намагалися зберігати мир і гармонію, доки не прийшов день, коли нам потрібно було повідомити їм три важливі новини.
Це була звичайна недільна вечеря, ми всі зібралися за великим родинним столом, як і кожного тижня. Свекор, як завжди, читав газету, а свекруха поглядала на мене з підозрілим виглядом, як ніби вона вже передчувала щось.
Артем першим почав:
— Мамо, тату, у нас для вас одразу три новини та всі вони хороші.
Я відчула, як моя рука в його долоні трохи затремтіла. Це був момент істини.
— Перша новина — я таки отримав цей проєкт! У мене буде власний кабінет у міжнародній компанії. Тож, нарешті, я вже не “невдаха на батьківських грошах”, — сказав Артем із гордістю.
Свекор посміхнувся і кивнув, мовляв, нарешті син досяг успіху. Але погляд Емілії Станіславівни залишився невдоволеним.
— Друга новина, — продовжив Артем, — ми вирішили переїхати в орендовану квартиру неподалік від вас. Нам потрібен свій власний сімейний куточок.
— Що?! — зреагувала свекруха так, наче її вдарили. — Переїхати? З нашого будинку? Та як ви могли таке навіть подумати?! — її голос затремтів від обурення, але Артем лише м’яко підняв руку, щоб зупинити її.
— Мамо, почекай, є ще третя новина, найважливіша. Ми чекаємо на дитину, — з гордістю сказав він.
Мить тиші, що настала після його слів, здалася вічністю. Я ледве дихала, очікуючи її реакцію. Але замість радості й привітань, які ми очікували, почалася справжня драма.
— Що?! Ви в труну мене заженете з такими новинами! — закричала Емілія Станіславівна, театрально схопившись за серце. — Дитина? Ви?! Та ви самі ще діти! Куди вам свою дитину мати? Ні, я так не можу!
Я відчула, як мене охоплює гнів. Що значить “ми діти”? Артем — дорослий чоловік, йому вже 35, а мені 28. Ми обоє маємо по декілька вищих освіт, працюємо на хороших роботах і, головне, любимо одне одного. Чому ж вона не може просто радіти за нас?
— Еміліє Станіславівно, — спокійно почала я, намагаючись не втратити самовладання, — ми зовсім не збираємося перекладати на вас наші обов’язки. Ми впораємося самі. Якщо треба буде, наймемо няню. Але ми також хочемо мати власний простір для нашої сім’ї.
— Простір? Няню?! Ви хоч розумієте, що таке дитина? Це не просто “простір”, це постійний догляд! А хто буде допомагати вам ночами? Ви ж не витримаєте! І про який переїзд може йти мова? Ви навіть не уявляєте, що таке відповідальність! — її голос знову театрально обірвався.
Обід був зіпсованим. Ми могли тільки тихо попросити вибачення та піти. Коли ми вийшли на вулицю, Артем майже весело сказав:
— Ну що, починаємо експрес-переселення у нашу квартиру? Прямо зараз. Речі, зрозуміло, перевеземо завтра.
Я ще вагалася. Може, це занадто жорстоко? Адже Емілії Станіславівні справді може бути погано з серцем від таких новин.
— Не турбуйся, нічого поганого ми не зробили – сказав мій чоловік. – По-перше, там батько, він про неї потурбується. І ми поруч, якщо дійсно щось трапиться. А по-друге, мама дійсно любителька театральних ефектів. Коли ми йшли, вона попрохала у батька води. А той розгубився і сунув їй свою чашку з чаєм. Ну мама зробила ковток і каже невдоволено “А чому без цукру?”
Я полегшено розсміялася. Ну, от що робити з такою свекрухою? Ніяк їй догодити не виходить!
