– Що я смію? Попрощатися з тим, кого кохаю усі ці роки і від кого тепер чекаю дитину? – Людка вже не витирала сліз і переходила на все вищі тони. – Це ти в мене його забрала! Він зі мною мав одружитися, а ти залетіла. Ну, він як порядний чоловік і одружився. На свою і мою голову. Тепер усі присутні почали прислухатися до перепалки обох жінок. Ще б пак! Цікаво ж як! Їхній мудрий і поміркований керівник, виявляється, багато років жив на дві сім’ї

Те, що Юрій Олександрович відійшов у засвіти стала несподіваною фактично для усіх: виявилося, мало хто знав про те, що він серйозно хворий.

– Я думав, що він в Ізраїль літав на відпочинок, – зітхнувши, мовив Роман Ігорович, його заступник. – А він, виявляється, був хворим і літав на лікування.

– Але як тримався, – піддакнув Андрій Миколайович, адміністратор. – Ніколи й словом не обмовився, що щось не так.

У колективі до керівника ставилися добре. Бо керував розумно, дбав про інтереси фірми і про кожного працівника зокрема. У нього всі, а це колектив, у якому працює майже сотня людей, були офіційно працевлаштовані, вчасно отримували заробітну плату. Наприкінці року шеф завжди організовував гарну вечірку в солідному ресторані, вручав працівникам подарунки. У колективі знали, що коли яка біда чи інша ситуація і вкрай потрібні гроші, то можуть підійти до керівника, розповісти – і він обов’язково допоможе.

– От біда, – затараторила Юлька, молода секретарка. – Ото Людка ридатиме. Вона ж вагітна від нього і…

– Не говори дурниць, – перебила її Світлана Іванівна, головна бухгалтерка. – Твоя Людка невідомо від кого залетіла, а ти кажеш нісенітниці.

Про Людку, одну із працівниць їхнього підприємства, говорили давно. Причому говорили речі далеко не хороші. Перешіптувалися, що вона з юності надто багато собі дозволяє з чоловікам. І сина народила невідомо від кого. А останнім часом Юлька все торохтіла, що Людка накинула оком на Юрія Олександровича. Мовляв, у них не просто робочі відносини, а справжнісінький лямур.

– Юлю, не пускай пліток, – обізвалася Валентина Петрівна, керівниця відділу логістики. – Ти дуже молода і говориш серйозні речі, не подумавши над ними. У Люди з шефом були виключно, наголошую на цьому слові, виключно робочі відносини.

– А от і ні, – не вгавала всезнаюча Юлька. – Кажу ж вам: вона у траурі. І відносини між ними були ну зовсім не робочі.

Тим часом в іншому кінці міста, готуючись проводити чоловіка в останню путь, ридала Раїса, дружина Юрія Олександровича.

– Ну як же так? – плакала вона. – Ну чому саме тебе не стало? Чому саме з нами трапилася така біда? Юрчику, чому ти відійшов?

Вона щиро кохала чоловіка, і те, що його не стало підкосила молоду жінку, якій щойно виповнився 41 рік. Їм би ще жити й жити. Адже і дохід мають пристойний, і будинок біля міста звели, і автомобілі в обох нові, з автосалону. І синочки-голуб’ята підростають. Так ні – невблаганна хвороба забрала життя коханого чоловіка.

Раїса пригадала, як вони разом навчалися в інституті. Яким же тоді красивим був її Юрчик! Високий, світловолосий, із блакитними очима, в яких потонуло чимало дівчат з їхнього факультету. Однак він таки вибрав її, Раїсу.

– Ти – найкраща в світі, – шепотів, цілуючи її.

Щоправда, дівчата ще довго говорили, що вечорами він частенько забігав у гуртожиток. У кімнату, де жила Людка, їхня одногрупниця. Виходив звідти аж вранці.

– Ну, з тобою він говорить про високі матерії, а з нею навчається іншим втіхам, – мовила якось Варя, подруга Раїси. – Невже ти не бачиш, що він метається між вами обома?

– Мовчи! – не витримала і закричала Рая. – Мовчи і не кажи дурниць! Ти… ти просто заздриш мені, і тому говориш таку гидоту. Юрко не такий…

Відтоді вони з Варею перестали спілкуватися. Рая навіть на випускному вечорі до неї не підійшла. І згадала про Варю і її слова аж зараз, коли немає вже чоловіка.

Людей прийшло чимало. Чоловіка поважали, і тому люди йшли віддати останню шану. Рая ридала, і їй здавалося, що це і її ось-ось покладуть поруч із Юрчиком та обох опустять у яму.

– Юро, коханий! – пролунав раптом крик. До труни підбігла Людка. У чорному платті, на голові – чорний шарф, очі – аж червоні від сліз. Вона кинулася до нього, почала обіймати і палко цілувати . – Як же так? На кого ж ти мене залишаєш? Як же я без тебе тепер буду жити?

Присутні аж отетеріли від побаченого. Спершу запала затяжна пауза, під час якої було чути лише крики Людки.

– От тобі і Людка, – стиха мовила Валентина Петрівна до бухгалтерки. – А я її завжди жаліла. Все Юльку сварила, аби не розпускала пліток. А вона, виявляється, говорила правду. От і Людка.

– Ти? – до Людки, своєї інститутської подруги, кинулася Раїса. – Що ти тут робиш?

– Я що роблю? – запитанням на запитання відповіла Людка. – Я – прощаюся з коханим.

– Та як ти смієш? – обуренню законної дружини не було меж. – Геть звідси!

– Що я смію? Попрощатися з тим, кого кохаю усі ці роки і від кого тепер чекаю дитину? – Людка вже не витирала сліз і переходила на все вищі тони. – Це ти в мене його забрала! Він зі мною мав одружитися, а ти залетіла. Ну, він як порядний чоловік і одружився. На свою і мою голову.

Тепер усі присутні почали прислухатися до перепалки обох жінок. Ще б пак! Цікаво ж як! Їхній мудрий і поміркований керівник, виявляється, багато років жив на дві сім’ї.

– І син мій від нього, – кричала Людка. – І друге дитя також від нього. А ти втрутилася у наше кохання і зруйнувала і моє життя, і Юрине.

У відповідь Раїса промовчала. Пригадалися слова Варі, опісля – часті відрядження чоловіка. Зрідка – дзвінки. Зазвичай чоловік завжди розмовляв по телефону при ній та дітях. А були дзвінки, відповідати на які він ішов на балкон, коли були в місті, або ж у сад, коли приїжджали на відпочинок у будинок.

– Ні, тільки не це, – прошепотіла Раїса і подивилася на чоловіка. – Невже це дійсно правда?

І вона гірко-гірко заридала. Щоправда, тепер уже від жалю до себе.

Автор – Ксенія Фірковська, за матеріалами видання t1.ua

Фото ілюстративне з вільних джерел