Коли Анна була молодою, її мама завжди говорила, що не можна дозволяти чужим людям втручатися в особисте життя. Вона вважала, що сім’я — це святе, що не можна дозволяти нікому ззовні судити або коментувати твої рішення.
Дівчина завжди слухала її, хоча і розуміла, що вона сама слухає— чужі плітки і непотрібні розмови. Але не знала, що одного дня сама стане частиною цієї системи. Анна і досі не може зрозуміти, де саме зробила ту помилку, що призвела до того, що сьогодні вона може бачити свою доньку тільки на кладовищі.
Ще кілька років тому, коли вона була жива, їй здавалось, що все зроблено правильно. Але зараз жінка розуміє, що її дії були основною причиною нещастя.
Вони з чоловіком були молодими, коли появилася Марина. У них все складалося, як у хорошій родині: працювали, купили квартиру, почали планувати майбутнє. Все було добре, поки не почали з’являтися плітки.
У їхньому маленькому містечку люди дуже люблять обговорювати чужі справи. Батьки моїх подруг, сусіди, навіть продавці на базарі завжди знали, хто з ким зустрічається, хто з ким живе і чи правильно все у когось складається.
Анна чула їхні перешіптування про інших, і це її страшенно дратувало. Вони ніби розглядали чужі сім’ї, як якусь виставку, де можна було вибирати і оцінювати кожну деталь.
Жінка не хотіла бути частиною цього осуду. Вона боялася, що все це вплине на її родину. Чоловік — той, хто працював і забезпечував сім’ю, а Анна по суті, була домогосподаркою, але чогось у цьому була невидима напруга.
Часом вони сварилися, але я мовчки переносила це, намагаючись не заважати, не ставити зайвих запитань. І тут почалися перші неприємні розмови.
Плітки про жінку і про її сім’ю почали з’являтися вже тоді, коли Марина була ще малою. Люди почали говорити, що вона не знає, як правильно ставитися до чоловіка, що у неї проблеми з родиною, що жінка не так веде господарство. Вони не чули їхні сварки, не знали їхніх проблем, але вигадували власні версії.
Це було боляче. Анна намагалася приховати це, робити вигляд, що все добре, але не могла заперечити того, що розмови йшли постійно.
Жінка боялася, що через ці плітки всі почнуть думати, що вона не може справлятися з усім, і це сильно турбувало її. Анна стала замкнутою в собі і все більше намагалася уникати тих, хто створював ці чутки.
Ось тоді вона й вирішила зробити те, що мало б бути правильним: залишити все, щоб не дати пліткам підстав для подальших обговорень.
Анна вирішила, що найкраще для неї і для її доньки буде розлучитися з чоловіком. Це не було легким рішенням, але вона вважала, що це зробить їхнє життя спокійнішим.
Але жінка не думала про наслідки, не думала, як це вплине на Марину. Анна боялася, що люди будуть вважати її слабкою, що вони ще більше почнуть обговорювати її життя, якщо дізнаються все.
Анна приховала це. І навіть коли шлюб розірвали, жінка не дозволяла нікому знати всю правду. Вона не розповідала про чоловіка, не обговорювала, що сталося між ними. Анна зберігала тишу, бо думала, що це дозволить зберегти її лице в суспільстві.
Але вона не знала, що це стане її найбільшою помилкою. Марина завжди була її гордістю. Вона була красивою, розумною, доброю дівчиною.
Але жінка не розуміла, як вона бачила її життя. Замість того, щоб поділитися з нею своїми сумнівами, Анна намагалася тримати все в собі. Жінка боялася, що вона побачить її слабкою, і через це віддалялася від неї ще більше.
Всі ці роки, коли Анна намагалася захистити своє ім’я перед сусідами, вона не звертала увагу на те, що Марина потребує її. Вона виросла, і з кожним роком ставала все самостійнішою.
Жінка була зайнята своїми переживаннями і не помічала, як донька віддаляється від неї. Через свою гордість, через бажання не виглядати погано в очах інших, Анна не змогла помітити що втрачає доньки.
Згодом, Марина стала мамою. Анна дивилася, як її життя змінюється, як вона виростила маленького сина і спробувала побудувати своє власне життя. Однак на жаль життя Марини з чоловіком не склалося.
Жінка бачила, що їй не вистачає підтримки, і, замість того, щоб бути поруч, Анна продовжувала тримати дистанцію, знову через те, щоб не спровокувати лишні розмови людей.
Так склалося що жінка навіть не змогла прийти до доньки протягом року. Це був момент, коли Анна повністю втратила контакт з нею.
Через кілька років все змінилося. Марина потрапила в дорожню пригоду. Вона не пережила її. З того моменту, коли Анна дізналася, що її більше немає, весь світ наче перевернувся. І вона зрозуміла, що її гордість, її прагнення уникнути пліток і осуду, призвели до цього.
Вона могла б бути з нею. Могла б більше підтримувати її, була б її опорою. Але Анна вибрала залишити все за кадром, щоб зберегти свою гідність. Вона не могла зрозуміти, що важливіші не думки сусідів, а її сім’я, її донька, її любов до неї.
І тепер Анна стоїть на кладовищі, де похована її Марина. Це її вина, що вона не була там, коли їй було важко, що вона не підтримала її, коли вона потребувала сама материнської підтримки.
Тепер жінка бачить її тільки на могилі, і це не дає їй спокою. Вона втратила доньку, через свій вибір, через те, що боялася зізнатися в своїх помилках, боялася показати, що теж теж може бути слабкою.
Анна лише тепер може просити прощення, але й сама розуміє, що вже занадто пізно. Тепер вона залишилася одна, і кожного дня вона думає лише про те, що можна було зробити, щоб виправити цю помилку.
Все почалося через кілька тижнів після поховання. Вона намагалася приїжджати до сина, намагалась побачити онука. Вона не могла залишити його без уваги.
Анна приходила, приносила йому солодощі, обіймала, розповідала йому казки, намагалася робити те, що робила з Маринкою, коли вона була маленькою. Та одного дня батько хлопчика, Олексій, прийшов до неї. З того часу між нами багато непорозумінь.
— Анно, я поважаю ваш біль, — сказав він тоді, коли вони сиділи в його хаті, — але я більше не хочу, щоб ви бачили Максима. Ви не маєте права забирати його.
Жінка була несподівано вражена його словами. Як він міг так говорити після того, як вона була його свекрухою? Як він міг забрати в неї останнє, що нагадувало їй про доньку?
— Але я бабуся! Це мій онук,! Як ти можеш так холодно забрати у мене можливість бути з ним? — сльози затуманили очі жінці.
— Ви були відсутні у її житті, і тепер будете відсутні у житті Максима! Я не дозволю, щоб ваші погляди і ваші емоції впливали на нього — його голос став різким і безжальним.
Анна не знала, як йому відповісти. Всі ці роки я, вона справді, була більше зайнята собою, своїм життям. Вона ж потребувала її тоді, коли та думала, що все буде добре. Але тепер уже було пізно все змінити.
Анна розуміла, що це теж її вина. Тепер жінка залишилась одна. Її єдина надія на підтримку — онук. І навіть він тепер став для неї забороненим. Вона більше не може приїхати до нього, не може його обійняти. Його батько заборонив їй бути частиною його життя.
Але Анна все ж вирішила що буде боротися. Вона не може втратити ще й цього останнього зв’язку з Маринкою. Жінка буде знаходити способи бачити Максима. Вона не здасться, навіть якщо це буде важко. Жінка готова зробити все, щоб знову бути частиною його життя.
Тільки так вона зможе відчути, що хоч якось зможе спокутувати частинку провини перед донькою.
Валентина Довга
