Щороку вона запалювала свічку на Святвечір. Свічка ще жодного разу не згасала. Тоді Юлія казала: «Напевно, ще рік проживу». А останнього у її пам’яті Святвечора відмовилась запалювати свічку. Напевно відчувала

Догорала остання свічка

На її столі догорала остання свічка. А спогади виринали один за одним, відтворюючи пережите так, ніби це було вчора. Джерело.

Нелегким було її життя, але ніколи не нарікала. Знала, що на все воля Божа. Щонеділі, з самого малечку і аж доти, поки ще ноги ходили, молилася в храмі. Доля посилала їй випробування, бо наpoдилася Юлія, яку всі протягом життя ніжно називали Олюсею, коли розпочалась перша світова війна – у 1914 році. Війна, яка зaбрaла життя брата Левка.

Недовго прожив і батько Юлії. Справді, безглузда смepть. Дві війни пережив, а вила в спину запхав йому не чужинець, а земляк.

У її пам’яті ще з дитинства батько вкарбувався як суворий, але водночас добрий і справедливий. За таким принципом їх – сімох дітей і мама виховувала.

Не ті часи були, що тепер. Не було достатків, ба, часом не було що з’їсти і у що вдягнутися. Скільки разів, ідучи до лісу по дрова, Юлія втікала від диких кабанів. По-різному бувало, але дружно жили!

І досі згадує неповторний смак наливних яблук, груш, слив, які росли у розкішному саду біля батьківської хати.

А які п’єси колись із молоддю села ставили. Вони тоді весь район із концертами об’їздили.

Заміж вийшла за майстра-чоботяра. Але і тут доля зіграла з нею злий жарт. Недовгим було щастя молодят. Після кількох спільно прожитих років, розпочалась друга світова війна. Юлія залишилась із маленьким сином на руках і донечкою, яку носила під серцем. Чоловік, виїхавши у Росію, кликав її з собою. Не поїхала. Що чекало її у чужій державі? Якби захотів, приїхав би до них.

Жила для дітей – двох синів і доньки. Усіх поженила, дочекалася сімох онуків, дев’ятеро правнуків і навіть чотирьох праправнуків.

…Легка усмішка з’явилася на її обличчі – згадала, як, посадивши за столом по зросту правнуків, годувала їх по черзі молодим борщем. А вони двічі добавки просили – так смачно і незвично їх ніхто не годував.

Не знала Юлія, що таке матеріальне багатство. Та й не хотіла знати, бо хіба могло бути щось дорожчим за її рідних? Щодня молилася Богові за здоров’я і добру долю кожного зокрема, вкотре перегортаючи потерті сторінки старенького молитовника.

Читайте також: Йой, люди, — голосила посеред подвір’я баба Штефка, — людоньки! З її сивих вицвілих очей текли сльози, вона розмащувала їх по зморшкуватому обличчю сухими, покpyченими хвоpoбою руками

…Спомини перепліталися. На очі накотилася сльоза. Не знає, як пережила смepть обох синів і невістки. Одному Богу це відомо. Губи стривожено ворушаться – перешіптує молитву за них.

…Уже 97-ий рік розпочинав відлік її життя. На Святвечір та Різдво з’їхалась велика родина. Раділа старенька, бо бачила усіх щасливими… чи не востаннє. Щороку вона запалювала свічку на Святвечір. Свічка ще жодного разу не згасала. Тоді Юлія казала: «Напевно, ще рік проживу». А останнього у її пам’яті Святвечора відмовилась запалювати свічку. Напевно відчувала… і не хотіла нікого засмучувати.

Шановні читачі запрошуємо Вас на наш канал у Telegram