У сорок два роки багатодітна мати з Полтавщини дізналася, що чекає десятого малюка. А ввечері сусідка прибігла з новиною: чоловік повернувся з заробітків й привів молоду дівчину. Те, ким виявилася гостя, змусило замовкнути навіть найзавзятішу пліткарку села.

У сорок два роки багатодітна мати з Полтавщини дізналася, що чекає десятого малюка. А ввечері сусідка прибігла з новиною: чоловік повернувся з заробітків й привів молоду дівчину. Те, ким виявилася гостя, змусило замовкнути навіть найзавзятішу пліткарку села.

Того дня Олена двічі сіла на лаву біля криниці й обидва рази не змогла встати відразу. Лікарка була небагатослівна: дванадцять тижнів, у вашому віці це важко. Будете в Полтаві, у центрі, покладуть заздалегідь.

Дев’ятеро дітей, п’ятеро невдалих чоловіків у минулому, а тепер дитина від людини, яка два місяці не телефонувала. Вона йшла додому й рахувала, чи вистачить макаронів до п’ятниці.

Увечері на подвір’я влетіла Валентина, сусідка, з ганчіркою в руці, наче саме бігла прати.

– Лєно! Твій Сергій приїхав! Тільки не сам: з молодою красунею!

Олена зблідла. Через кілька хвилин у двір зайшов Сергій і вів за руку незнайомку. Валентина вже зловтішно всміхалася:

– Ну що, Лєнко? Я ж казала, що кине!

– Це Каріна, – сказав Сергій. – Дочка моя. Від першого шлюбу. Їй жити ніде, я її сюди привіз.

Валентина так і стояла зі складеними руками. Відкрила рота, закрила.

– Яка дочка, Сергію? Ти ж ніколи…

– А я тобі звітував?

Дівчина дивилася в землю. Волосся фарбоване у два кольори, відрослі корені, на плечі величезна спортивна сумка, у другій руці пакет із взуттям. Років двадцять з чимось. Худа, у тонкій курточці, хоч вечір був холодний, травень у цих краях ще не травень.

– Добрий вечір, – сказала вона.

– Добрий, – відповіла Олена.

І першою думкою було не про Сергія, не про два місяці мовчання й навіть не про дванадцятий тиждень під кофтою. Вона подумала: куди її класти. У хаті п’ять кімнат, якщо рахувати колишню комірчину. У комірчині спить Даша, їй сімнадцять, і за цю комірчину вона вмовляла два роки.

З сіней висипали діти: спершу Тася, чотирирічна, зі шматком хліба, потім близнюки, потім Соня, потім Мишко, який на всякий випадок став боком, щоб було видно плечі. Гриць повис у вітчима на нозі. Сергій потріпав його по голові й не відпустив.

– Валю, йди додому, – сказала Олена.

Валентина пішла, але не одразу й не зовсім: постояла біля свого тину, поводила ганчіркою по поручнях ґанку, які не мили з минулого року.

Вечеряли о дев’ятій. Макарони з тушонкою, банка огірків, чай. Каріна сиділа скраю, їла мало, відповідала «нормально» й «дякую». Тася лізла до неї на руки, її зняли. Даша до столу не прийшла взагалі.

– Дашо! – гукнула Олена.

– Не хочу!

– Тоді посуд завтра миєш.

Сергій виклав гроші на стіл, коли діти розійшлися. Пачка була товста тільки на вигляд.

– Сорок п’ять тисяч гривень. П’ять собі лишив на дорогу.

– П’ятого їдеш?

– П’ятого.

Олена зібрала купюри й не стала перелічувати при ньому. Потім, уночі, за завіскою, розкладе по купках: газ, світло, Микиті на гуртожиток, Мишкові черевики, бо нога знову виросла.

– Сергію.

– М.

– Я при надії.

Він поставив горня. Подивився так, наче чекав продовження, ніби це була перша половина фрази.

– У сенсі?

– У прямому. Дванадцять тижнів. Лікарка каже, треба в Полтаві в пологовий поїхати.

Він мовчав секунд п’ять, а тоді засміявся. Не зло, а по-дурному, як сміються, коли не знають, куди подіти обличчя. Підвівся, обійняв її ззаду, ткнувся носом у шию.

– Ну й добре. Ну й гаразд.

– Що гаразд, Сергію?

– А що поганого?

Вона відчепила його руки й віднесла горнята до мийки. Їй потрібне було не «гаразд». Їй треба було почути, скільки він присилатиме й з якого числа, і що робити в листопаді з малими, коли вона поїде на два тижні. Але він уже говорив про вахту, про те, що майстер обіцяв узяти його на весь сезон, а це до грудня, а це гроші.

Комірчину звільнили тієї ж ночі. Даша перетягла матрац до Соні й Тасі й гримнула дверима так, що з одвірка посипалася крейда.

– Вона тут назавжди, чи що? – спитала вранці.

– Не знаю.

– Мам. Скажи чесно.

– Я чесно й кажу: не знаю.

Перші два тижні Каріна вставала об одинадцятій. Виходила на ґанок із телефоном і сиділа, підібгавши ноги, поки не сідала батарея. Борщ не їла: «Я супів не їм». З дітьми була чемна й ніяка: Тасю погладить, Гриця від Юри не відрізнить.

П’ятнадцятого дня Олена розбудила її о сьомій.

– Вставай.

– Чого?

– Город. Я тобі рукавиці знайшла, он на підвіконні.

Каріна сіла на матраці, обхопивши ноги.

– Я вам не наймичка.

– Тут усі не наймички, – сказала Олена. – Тут просто картопля сама не посадиться.

Каріна вийшла за двадцять хвилин. Садила мовчки, криво, але до кінця рядка. Обід доїла, не помітила, що суп.

П’ятого Сергія до Полтави повіз Віктор на «Газелі». Олена вийшла до хвіртки. Ранок був сірий, із труби в Валентини вже йшов дим.

– А з нею що? – спитала Олена.

– Хай поживе.

– Скільки?

– Ну скільки. – Він поправив лямку. – Лєно. Я їй двадцять років нічого не дав. Ні гривні, ні разу на день народження. Мати її заміж вийшла, а цей новий сказав: тобі двадцять два, гуляй.

– А мені ти багато дав?

Він не відповів. Він узагалі рідко відповідав на такі питання, просто чекав, поки мине. Поцілував її в скроню, сів у машину, і «Газель» поповзла до траси, об’їжджаючи вибоїни.

Увечері зателефонувала Ольга з Полтави.

– Мамо, посади її на автобус. У тебе дев’ятеро й живіт.

– Куди я її посаджу? До матері, яка її виставила?

– Це не твоя проблема.

– Олю, я від її батька дитину чекаю. – Олена помовчала. – Як я йому потім у вічі дивитимусь, якщо вижену?

– А він тобі у вічі дивиться?

Олена сказала, що в неї картопля кипить, і поклала слухавку. Картопля справді кипіла.

У травні Каріна почала стригти. Першим був Мишко: обріс так, що вчителька робила зауваження. Каріна посадила його на табурет у дворі, обмотала простирадлом, дістала з сумки чохол з ножицями й машинкою, і за двадцять хвилин Мишко ходив двором іншою людиною, дивився на своє відображення в склі веранди й повертав голову.

– Де ти навчилась?

– Училище. Потім півтора року в салоні працювала.

– Чого пішла?

– Пішла й пішла.

Потім прийшов сусідський Данило, потім іще двоє хлопців із того боку вулиці. Сто п’ятдесят гривень. У липні приплелася Валентина, з рушником, ніби до лазні.

– Мені б кінчики підрівняти.

Каріна підрівняла. Валентина сиділа пряма, як у кіно, й казала вбік Олени:

– А я ж, Лєно, спершу подумала, що вона йому не дочка.

– Я зрозуміла, що ти подумала.

– Ну а що я, одна така? Усі подумали.

Сто п’ятдесят гривень вона віддала зім’ятими й ще тричі за місяць приходила «просто посидіти». Її син у Харкові, телефонує на свята, і на подвір’ї в неї тихо з якогось дві тисячі такого-то року.

Сварка сталася наприкінці травня, через Соню.

Олена повернулася зі шкільної їдальні: вона там працювала три дні на тиждень. У дворі побачила доньку. Соня стояла посеред двору й трусила головою, щоб волосся розліталося. Волосся було мало. Замість коси до лопаток каре по підборіддя.

– Що це?

– Мам, мені так краще! – заволала Соня. – Мені так набагато краще!

Каріна якраз змітала волосся з клейонки в пакет.

– Там ковтуни були, – сказала вона, не підводячи голови. – Я годину розплутувала, вона ревіла. Простіше було відрізати.

– Ти в мене питала?

– Вас не було.

– Телефон у тебе в руці цілодобово!

Каріна випросталась. Пакет тримала на вазі.

– Це волосся. Відросте.

– Я його чотири роки заплітала, – сказала Олена й почула, як це звучить, але зупинитися не змогла. – Щоранку. Тебе мати з дому виставила, а ти в моїй хаті вирішуватимеш, кого мені стригти?

Соня заплакала й побігла в хату. Каріна постояла, потім кивнула, ніби їй нарешті сказали те, чого вона чекала раніше, і пішла в комірчину. За десять хвилин вийшла з сумкою.

Олена наздогнала її біля хвіртки.

– Автобус о шостій двадцять. Він уже пішов.

– Я до траси дійду.

– З сумкою сім кілометрів.

– Дійду.

– Каріно.

Та зупинилася. Не обернулася.

– Про матір я дарма сказала, – мовила Олена.

– Не дарма. Так і було.

Вони простояли біля хвіртки, може, хвилину. Повз проїхав чоловік на мотоблоці, привітався, поглянув із цікавістю.

– Іди в хату, – сказала Олена. – Я тобі літню кухню віддам. Там стіл, дзеркало повісимо, розетка є. Стрижи там, а не на дворі, бо в мене двір як перукарня. За світло докидатимеш.

Каріна обернулася. Очі червоні, але обличчя спокійне.

– Соню я більше без вас не торкнуся.

– Не торкнешся.

Дзеркало повісили того ж вечора, Мишко тримав рівень. До серпня в літню кухню ходило вже чоловік десять з обох вулиць, а по суботах приїжджали з міста, бо там своя майстриня пішла в декрет.

У серпні почалися збори до школи. Шестеро школярів: Даша в одинадцятий, Мишко у восьмий, близнюки в п’ятий, Соня в третій, Гриць у перший. Перший клас окрема стаття. Олена все літо складала в голові цифру й отримувала двадцять з чимось тисяч, і Сергій по телефону сказав: «Надішлю до двадцятого двадцять, не бери в борг».

Двадцятого прийшло шість.

Вона подивилася на повідомлення, потім на чек у руці: стояла біля каси в  Полтаві, куди приїхала з Грицем на цілий день. Відклала кросівки. Взяла ті, що за тисячу двісті.

Зателефонувала вже з автобуса, коли Гриць заснув на плечі.

– Сергію, де гроші?

– Лєно, я поясню.

– Поясни.

– Я юристу відправив. Вісімнадцять. Щодо Карининої квартири, ну, де мати її. Він каже, шанси є, треба позов.

– Вісімнадцять тисяч.

– Він сказав, справа серйозна, треба документи піднімати… Я менше відправив, але гроші ще знадобляться.

– У Гриця перше вересня через одинадцять днів.

– Ну купи простіше, чого ти. Я у вересні надішлю більше.

Олена подивилася у вікно, на поля з рулонами соломи, й сказала рівно:

– Добре.

І поклала слухавку. Передзвонила за дві години, з дому, коли розвісила речі й поставила чайник.

– Слухай сюди. З вересня: дванадцять тисяч першого числа мені на картку. Це на дітей і на хату. Що зверху заробиш, твоє, хоч юристам, хоч кому.

– Вона моя дочка, Лєно.

– І ці твої. Один узагалі ще не з’явився. – Вона почула, як він зітхнув, і додала: – Я не про те, щоб ти їй не допомагав. Я про те, що вирішувати, з чого допомагати, ти будеш не за мій рахунок.

– Ти як із чужим розмовляєш.

– Я як із дорослим.

Через два дні зіпсувалася пральна машина. Майстер приїхав, послухав, похитав головою: дешевше нову. Олена два дні прала в тазу, а на третій зрозуміла, що так до вересня буде важко.

Увечері до кухні зайшла Каріна й поклала на стіл згорнутий пакетик, у таких носять дріб’язок.

– Тут три тисячі двісті.

– Забери.

– Заберу, якщо скажете, що вам не треба.

Олена витерла руки об фартух. Сіла.

– Дві візьму, – сказала вона. – І це не подарунок і не борг. Це за кімнату й за їжу. З вересня дві тисячі на місяць, і продукти раз на тиждень із тебе, я список писатиму.

Каріна подивилася на неї уважно, ніби перевіряючи, чи нема підступу.

– Хоч хтось зі мною як з людиною, а не як із сироткою, – сказала вона.

Пральну машину купили вживану. 

У жовтні юрист повідомив, що перспектив немає. Квартиру купили мати й вітчим у шлюбі, Каріна в ній була лише прописана. Вітчим з’їхав, а тепер мати з новим живе. Добре, що той не судився й все залишив. Інакше, де б мати жила, невідомо.

Сергій зателефонував увечері, сердитий, і десять хвилин розповідав, що цей юрист шахрай, що треба на нього скаржитися, що він би приїхав і розібрався.

Каріна слухала з-за столу, крутячи в пальцях ножиці.

– Тату, – сказала вона в слухавку, – я тобі в червні казала, що там нічого нема. Ти мене не слухав.

Він щось відповів. Вона сказала «ага» й віддала телефон Олені.

Уночі Олена знайшла її на ґанку, у куртці поверх піжами.

– Змерзнеш.

– Я хвилинку.

– Ти не через квартиру.

– Я через те, що він мені телефон купив і юриста, – сказала Каріна, – а на випускний в училище не приїхав, хоч я йому за місяць написала. І тепер він думає, що все, нічого не винен.

Олена сіла поруч на сходинку, важко, притримуючи живіт.

– Він не думає. Він узагалі про це не думає. Він просто робить, що вигадав, і чекає, що всі зрадіють.

– Ви його любите?

– П’ятого числа щомісяця люблю дужче, – сказала Олена, і Каріна пирхнула.

Двадцять восьмого жовтня Олену поклали в пологовий. Вона поїхала із сумкою, у якій лежали халат, капці й зошит, де на першій сторінці був розписаний увесь листопад: хто в яку зміну, у кого гурток, коли платити за газ, що Тасю в середу ведуть до зубного, і телефон Ольги про всяк випадок.

Хата лишилася на Даші й Каріні.

Телефонували щодня. На четвертий день Даша доповіла, що Гриць порвав куртку, зашили; що Юра отримав двійку й приховав; що Каріна кричить не гірше за маму, а Тася тепер спить тільки з нею, бо вона розповідає про принцес з поганими зачісками.

П’ятого листопада з’явилася дівчинка, 2900, здорова. Записали Ніною, на честь бабусі.

Сергій приїхав двадцятого, з вахти, з грошима й двома коробками мандаринів, які купив на трасі, бо дешево. Ходив хатою голосно, піднімав дітей на руки, Ніну брав так, ніби вона скляна, і першу добу був абсолютно щасливий.

На другу він сказав:

– Лєно. Давай розпишемось.

Вона в цей час застібала на Тасі комбінезон.

– Ні.

– Чому ні? Десята все-таки. Правильно буде.

– Правильно, коли гроші першого числа.

– Ну ти знайшла що згадати.

Олена підняла Тасю, поставила на підлогу, підштовхнула до дверей.

– Сергію, у мене три штампи й два «так». Я більше в цей РАЦС не піду. – Вона сказала це без образи, просто як річ, яку давно вирішила. – А в інший підемо. Двадцять дев’ятого, о дев’ятій ранку. Треба подати заяву, щоб тебе записали батьком. Ми не розписані, сам її не визнаєш, у свідоцтві буде прочерк.

– Який прочерк, я ж ось він.

– Ось і приходь. У тебе тридцятого потяг, я знаю. Встигнеш.

Він походив по кухні.

– Ти мене як до стіни.

– Я тебе до доньки.

Двадцять дев’ятого вони поїхали. У РАЦСі було тепло й пахло лінолеумом, жінка в окулярах перевірила паспорти, дала бланки, пояснила, де підписати. Сергій писав повільно, висунувши кінчик язика, як Гриць у прописах. Свідоцтво обіцяли за кілька днів, Олена забере сама.

– Тобто я їй батько, а тобі ніхто.

– Ти мені Сергій, – сказала Олена. – Приїжджай у відпустку, живи. Тільки гроші до першого.

Він усміхнувся, але сперечатися не став.

Каріна поїхала до Полтави на початку грудня. Місце в салоні, зарплата відсотком, кімната на двох із дівчиною з училища, чотири тисячі з неї. Збиралася довго, бо ножиці, машинки й фен тепер займали більше місця, ніж одяг.

Перед автобусом вона дістала з кишені тисячу.

– За листопад.

– Ти в листопаді тут хату тягла, поки я лежала.

– За листопад, – повторила Каріна й сунула гроші в кишеню Олениної куртки.

– Кімната твоя до березня, – сказала Олена. – Далі поговоримо. Тільки Даші я туди поки стіл поставлю, їй іспити складати.

– Ставте.

Вона обійняла її швидко, незграбно, і полізла в автобус.

Першого грудня на картку прийшло дванадцять тисяч. Другого Сергій поїхав на вахту, а третього Олена з Віктором поїхала до міста по свідоцтво про шлюб.