Коли моя майбутня половинка, Славко, обережно, але все ж вирішив натякнути, що весільна сукня — це марна трата грошей, я ледь не випустила телефон із рук.
— Давай без цього пафосу. Може, просто світлий костюм, або звичайну сукню, або білий халат медсестри візьмеш? Ну, навіщо оці всі витрати? – спробував пожартувати він.
Я дивлюся на нього й відчуваю, як всередині підіймається хвиля обурення. Сукня?! Халат?! Та чи він взагалі розуміє, що говорить?
— Слав, – кажу я спокійно, хоч всередині вже вирує буря, – якщо ти хочеш бачити мене у халаті, то готуйся до щоденних уколів та крапельниць. Тобі це треба?
Він зиркнув на мене, бо зрозумів, що жарт невдалий, і якось не дуже впевнено посміхнувся. Десь глибоко у душі я знала, що питання весільної сукні так просто не зникне.
А ось історія з обручками взагалі вийшла кумедною. Він сидить й скидає мені фото якихось тоненьких кілець, які ледь видно.
— Ось, дивись, які гарні й недорогі, – голос у нього був майже переконливий.
— Слав, – починаю я знову, – якщо ми плануємо прожити разом усе життя, то й обручки мають бути на віки, а не на один сезон. Ти хіба не розумієш?
Він зітхнув. Видно, що готовий був вже здатися, але ще тримався. Проте через кілька днів ми знайшли кільця, які сяяли на сонці, мов зорі. Тепер Славко ходить й хизується ними перед друзями, ніби це його найбільше досягнення у житті.
— Дивись, яка обручка! – хвалиться він кожному зустрічному, наче він особисто її виготовив.
— А ти ж казав, що обручки — не головне, – підколюю його.
— Я передумав, – сміється він. – Це ж таки на все життя, треба, щоб було гідним.
Але насправді кульмінація настала під час вибору весільної сукні. Якось увечері ми сиділи вдома і я вирішила поставити знову це запитання.
— Славко, якщо не купиш мені ту сукню, яку я хочу, – сказала я серйозно, – то я, може, й не буду виходити заміж за тебе.
Він глянув на мене з великим здивуванням:
— Ти серйозно?
— Абсолютно, – відповіла я. – Якщо не сукня, то, знайду собі іншого принца на білому автомобілі.
— Принц на автомобілі? І де ти його знайдеш? У супермаркеті? Чи, може, у черзі на базарі за свіжими овочами? – він спробував посміхнутися, але вигляд мав тривожний. – Ти точно хочеш саме принца?
— А як ти думав? – відкинулася я на дивані. – Ти ж сам сказав, що сукня — це дрібниця. Ну, дрібниці не для мене.
Після цієї розмови ми вже через кілька днів стояли у магазині, де я міряла ідеальну сукню, а Славко бігав між рядів, шукаючи цінники й, здавалося, трохи нервував. Але купив таки саме ту, яку я вибрала.
У день весілля, коли я стояла перед дзеркалом у своєму чудовому вбранні, мій наречений підійшов до мене ззаду й обійняв.
— Ти найкрасивіша наречена на світі, – прошепотів він мені на вухо. – У той момент я зрозуміла, що він справді любить мене й цінує мої бажання. І хоча спочатку у нас були розбіжності щодо деталей весілля, кінець кінцем, любов перемогла.
Дівчата, якщо раптом у вас виникнуть такі ж проблеми, не здавайтеся! Весільна сукня — це не просто одяг, це ваша мрія, символ початку нової глави в житті. Якщо ваш чоловік цього не розуміє, подумайте, а чи варто з ним одружуватися? Бо якщо він економить на такій важливій події, то що буде далі?
І пам’ятайте: весільні фотографії залишаться з вами на все життя, спогади про той день залишаться з вами назавжди. А кільця… вони завжди будуть нагадувати вам про той момент, коли все почалося.
— І знаєш, що найсмішніше? – сказала я одного разу Славкові, коли ми згадували цю підготовку до весілля. – Якби ти не здався, я б вийшла за принца на білому автомобілі.
— Та хто б тебе взяв, таку, крім мене? – підколов він мене, сміючись.
Але ми обидва знали: я таки перемогла у цій грі.
