Мені 33 роки, я розлучена, маю сина і свою невелику квартиру у Києві. Життя, здавалося, йшло своєю чергою: буденні справи, шкільні збори, періодичні зустрічі з друзями. Все начебто нормально, але не так давно на горизонті з’явився Андрій — чоловік, якому майже 40 років і він досі живе з батьками.
Я завжди дивувалася, чому він так і не вирушив у самостійне життя, адже у його віці це виглядало досить дивним. І тут я отримала відповідь, коли ми вперше гуляли парком. Він розповів, як з ранку мама готує йому сніданок.
— Це ж зручно, — усміхнувся він, — гроші на винайм житла можна витратити на щось цікавіше. Я ж маю авто! — Він показав на своє маленьке, але чепурне авто, яке виділялося яскраво-червоним кольором.
— Вау, — відповіла я, намагаючись підтримати його, — це теж непогано!
Але всередині мене гризло питання: чому він не відважується на більш серйозні кроки? Автомобіль був для нього основним символом незалежності, але він досі залишався у батьківському домі.
— А чому ти не переїдеш? — запитала я, намагаючись вивести його на відверту розмову.
— Так, навіщо? — відмахнувся він. — Жити з батьками — це зручно.
Я спочатку сказала, що живу теж зі своїми, щоб не розповідати про свою квартиру. Спершу ми непогано спілкувалися, він говорив про сім’ю, плани на майбутнє.
Кілька тижнів тому випадково зустріла його у центрі. Я йшла з аптеки, купувала ліки для бабусі. Він раптом підбіг до мене й запитав, як справи?
— Привіт, Андрію! Як ти? — запитала я.
— Та нічого, просто прогулювався. А ти що тут робиш? — відповів він, злегка всміхаючись.
Я вирішила розповісти йому, що бабуся хворіє. Він запитав, де вона живе.
— У місті, звісно, — кажу.
— Ти ніколи не казала мені про неї, — він підняв брови, неначе раптом щось зрозумів.
— Не все ж тобі розповідати, — відповіла я.
Тільки тоді я помітила, що кожне його слово мало певну градацію: від простого інтересу до зацікавлення, яке викликало у мене неприємне відчуття. Андрій почав жартувати, мовляв, бабуся, напевно, залишить мені спадок. Я посміялася, адже це було смішно.
— Так, мені дістанеться ціла колекція порцелянових тигрів, — сказала я, підморгуючи.
У той момент я зрозуміла: як добре зробила, що приховала інформацію про свою квартиру. Це давало мені певну перевагу. Я не хотіла, щоб його зацікавленість до мене була пов’язана з матеріальними речами.
Після цієї зустрічі Андрій почав мені телефонувати щодня. Я, звісно, ігнорувала його дзвінки, адже зрозуміла, що йому просто хочеться погратися з моїми емоціями. Вчора він мені написав: “Слухай, давай все почнемо спочатку. Я скучив за тобою, хочу купити тобі ту сумочку, про яку ти давно мріяла”.
Мене це просто розсмішило.
— Де ж ти був раніше, коли мені треба було? — подумала я.
Я згадала, що він жодного разу не дарував мені подарунків за весь час нашого спілкування. Він навіть не вважав за потрібне вшанувати наші зустрічі хоч однією нещасною квіткою.
Моя подруга Катя, з якою ми завжди все обговорювали, казала: “Потроль його, добийся подарунків, а потім просто кинь”. Я вирішила дати йому шанс.
Коли я розповіла йому про свій старий кредит у 12 тисяч гривень та про власну квартиру, він так швидко відреагував:
— Давай я закрию твій кредит, якщо гарантуєш, що ми й надалі будемо разом!
Це мене розсмішило, адже коли я нещодавно підвернула ногу й не могла працювати, він навіть не поцікавився, як я. А тепер, коли дізнався про квартиру, він готовий все вирішити?
— Ти що, не віриш мені? Я готовий йти подавати заяву в РАЦС! — вигукнув він.
Я розсміялася, бо це звучало так безглуздо.
— Ти справді вважаєш, що це доказ любові? — відповіла я, намагаючись приховати своє розчарування.
Я відчула, як у повітрі зависла напруга. Чоловік намагався виглядати впевнено, але я бачила, що він насправді не знає, чого хоче.
— Мені треба все обдумати, — відповіла я й пішла.
На вулиці почав накрапати дощ. Я думала, що, можливо, цей дощ допоможе мені очиститися від всього, що не потрібно. А ви, що б зробили на моєму місці?
