Ніч поволі опускалася на місто, загортаючи його у свої темні обійми. Я сиділа на балконі, спостерігаючи за мерехтінням вогнів у вікнах чужих квартир. Там, за стіною, десь кипіло життя інших людей, які, можливо, не мали таких проблем, як у нас.
Чоловік у цей час ходив квартирою, наче щось шукаючи. Напруга висіла у повітрі. І раптом він увірвався до кімнати сина, безцеремонно відчинивши двері.
— Ти знову залишив чашку на столі, – його голос був різким й категоричним. – Я вже казав тобі, що не люблю безладу у квартирі.
Андрій зняв навушники й здивовано подивився на вітчима.
— Та ти серйозно? – син не міг повірити своїм вухам. – Це ж просто чашка. Я зараз її приберу.
— Це не просто чашка! – відрізав Олександр. – Це про повагу до простору, де ми живемо. Ти повинен розуміти, що це не твоя кімната у гуртожитку, де ти можеш робити, що хочеш.
Я швидко піднялася з дивана, розуміючи, що зараз усе може піти не так, як хотілося б. Підійшла до дверей дитячої кімнати, намагаючись згладити ситуацію.
— Сашо, це всього лише чашка, – спробувала я заспокоїти його. – Андрій зараз прибере, не треба робити з цього проблему.
Але чоловік не слухав. У його очах горів той самий вогонь, який я почала впізнавати – вогонь ображеної гордині.
— Не у чашці справа! – він підняв руку, немов намагаючись зупинити мене. – Це вже не перший раз. І справа не лише в безладі. Я відчуваю, що ти та твій син мене просто не цінуєте. Ви користуєтесь моєю добротою, а я натомість отримую ось це!
Я подивилася на Андрія, який уже не приховував свого роздратування. Він вийшов з кімнати, оминув нас і попрямував до кухні, де взяв ту кляту чашку. Він зробив це з таким виразом обличчя, що було зрозуміло — він робить це лише для того, щоб уникнути чергового скандалу.
— Ось, тримай, – сказав він, кинувши чашку на стіл перед вітчимом. – Задоволений?
— А от тепер послухай мене! – чоловік не витримав й вибухнув. – Я хочу, щоб ти поважав мене й те, що я роблю для вас обох. Я хочу, щоб ти розумів: я тут не просто гість. Це мій дім, і я хочу, щоб тут були мої правила.
Андрій знизав плечима і сів на диван.
— Слухай, ти чужий чоловік, який з’явився в нашому житті без мого дозволу. Я тебе не обирав і я не зобов’язаний підлаштовуватися під твої правила.
Слова Андрія пронизали повітря і я зрозуміла, що ми стоїмо на межі. Олександр мовчав кілька секунд, дивлячись на мене. А потім, не витримавши, сказав:
— Знаєш що, – звернувся він до мене вже спокійніше, але це спокій був небезпечний. – Ти повинна вибрати. Або ми живемо разом і тоді твій син має підкорятися правилам, або…
Я не повірила своїм вухам. Ось він, момент істини. Якби мені це сказали ще рік тому, я б розсміялася, відмахнулася. Але зараз, коли це пролунало насправді, я відчула, як у мене під ногами похитнулася земля.
— Ти ставиш мені ультиматум? – ледве вимовила я, не вірячи своїм вухам.
— Я просто хочу порядку та поваги, – він подивився на мене тим самим холодним поглядом. – Я не буду жити в хаосі та зневазі.
Андрій підвівся й подивився на мене.
— Мамо, ти ж знаєш, я не піду на це, – сказав він тихо. – Якщо він хоче, щоб я підкорявся його правилам, то я краще повернуся до гуртожитку.
І тут я зрозуміла: це мій вибір. Вибір між сином і чоловіком, який раптом вирішив стати головним у моєму житті.
— Сашо, – сказала я нарешті, зібравши в собі всі сили. – Андрій – мій син, і він завжди буде для мене на першому місці. Якщо тобі це не подобається… – у мене не вистачило сил закінчити речення, але сенс і так був зрозумілим.
Чоловік подивився на мене, ніби не вірив своїм вухам.
— Ти серйозно? – його голос був повен розчарування.
— Так, – відповіла я, відчуваючи, як з кожним словом на душі стає легше. – Я серйозно. Мені потрібен чоловік, який поважає мене та мого сина. І якщо ти не можеш цього зробити, то нам краще розійтися зараз.
Він нічого не сказав. Просто повернувся й вийшов з квартири, грюкнувши дверима. А я стояла там, на кухні, відчуваючи, як нарешті зник цей важкий тягар. Можливо, це не був той фінал, який я собі уявляла, але це був наш фінал. Іноді найскладніше зробити вибір, але коли ти його робиш, світ стає трохи зрозумілішим.
