Сьогодні ходила на кладовище, сварилася на дядька Василя, щоб більше не приходив до мене, і не мучив. Мені він дуже часто сниться і уві сні весь час свариться на маму. Їй не сниться, а мені постійно, по кілька разів на місяць.
Мама з моїм вітчимом прожила у шлюбі без кількох місяців 30 років, двох доньок спільних вони мають. Жили, як і всі – то сварилися, то мирилися. Він був старший за маму на 15 років, одружилися, коли їй ще й тридцяти не було.
Дядько Василь був серйозним і занадто суворим часом, думаю, що це у нього професійне – він все життя в чиновниках проходив, на керівних посадах був, сам собі дорогу в люди вибивав. І до мами він ставився стримано, вимогливо, завжди хотів аби вона у житті досягла більшого. А ще він занадто чесним був, як говорили про ного наші родичі, бо все життя при посадах був, а статків великих так і не заробив.
До мене дядько Василь ставився добре, допомагав підготуватися до вступу в університет, усіляко підтримував. Словом, стосунки у нас були добрими, хоч татом я його ніколи і не називала, проте знала, що завжди можу звернутися до нього про допомогу. Людиною він, кажемо, був специфічною, але не поганою, людям він ніколи не відмовляв у допомозі.
Я не жила з ним і з мамою, лише в гості приходила. Я жила зі своїм батьком і з бабусею. На момент розлучення моїх батьків мені було сім років і я захотіла залишитися з бабусею жити.
А три роки тому дядько Василь відійшов у засвіти. Ми з сестрами його достойно провели в останню путь, усіляко підтримували маму і ніби з часом життя потекло своєю чергою. Якби не одне але… протягом цих трьох років дядько Василь мені дуже часто сниться і уві сні весь час свариться на маму. Їй не сниться, а мені постійно, по кілька разів на місяць.
Я вже й до церкви ходила, і на кладовище, і мама ходила, а він все одно сниться мені, а сердиться на неї. Ну й нехай, багато хто скаже, а я після таких ночей погано себе почуваю, виснажена, стомлена, а що робити не знаю.
От і цієї ночі він мені наснився, збирався йти до мами, подивитися, як вона живе і допомогти їй на городі. Я прокинулася переполоханою, одразу зателефонувала мамі й кажу: “Йди до церкви, неси панахиду, замовляй сорокауст, запитай у отця, що там ще потрібно зробити, бо він мені спокою не дає. У мене сили вже немає.”
Зібралася і я сходити до церкви, думала що молитва і спокійна атмосфера мене заспокоять. Дорогою наздогнала сусідку з першого поверху, бабу Тамару, вона з моєю бабусею все життя товаришували. Та й розповіла бабці, що ось уже три роки вітчим мені спокою не дає. До мене він діла не має, у нього до мами претензії, але сниться він мені занадто часто і мені від цього не спокійно.
Тоді баба Тамара сказала, що до мене він приходить, бо ми з ним в хороших стосунках завжди були, а на маму у нього якась образа є. І що потрібно піти на кладовище і посваритися на вітчима. Отак і говорити йому, мовляв, чому приходиш, чому мучиш…. не приходь більше до мене, я не хочу. І нехай твоїй душі буде спокій, я за тебе буду молитися.
Я ці слова запам’ятала, наступного ж дня поїхала в село, в якому жила моя мама і пішла на кладовище. Зробила все, як сказала баба Тамара: принесла цукерки, поговорила з вітчимом, насварилася на нього, сказала більше не приходити до мене у снах і повернулася додому. Сльози самі чомусь бігли всю дорогу, сумно якось було.
А вдома і зовсім стало не по собі. Переступила поріг квартири, а відчуття таке, ніби в кімнаті хтось є. Увійшла, а там на підлозі посеред кімнати лежить рамка з нашою з мамою фотографією, скло було розбите. І все б воно нічого, але на підлозі килим застелений.
