Мене звати Марина, і я родом із маленького українського села. Як і багато інших жінок, я вирушила на заробітки за кордон, сподіваючись, що це буде тимчасово.
Мені здавалося, що працюючи в Італії, я зможу забезпечити свою родину, віддати дітям кращу освіту і збудувати для них майбутнє. Можливо, я була наївною, але хто з нас у юності не мріє про світле завтра, не так?
Моя історія почалася, коли я вперше приїхала до Італії. Спершу я потрапила до однієї родини, де працювала в якості домогосподарки.
Вони були заможні, але я відразу відчула, що моє становище тут мало чим відрізняється від того, що я переживала вдома. Скільки я насправді могла відпочити? Якщо щось йшло не так, я завжди була винна.
Їхні діти, яким не було й трьох років, постійно вимагали уваги, а я, вже втомлена після кількох годин прибирання і приготування їжі, намагалася зробити все швидко і бездоганно.
«Ти не так миєш вікна!» — часто повторювала синьйора, Ізабелла. Вона була жінкою середнього віку, але її погляд був проникливим і безжальним. Здавалося, вона бачить кожен мій крок, кожен мій рух. Вона постійно перевіряла, чи все зроблено правильно, і навіть найменша помилка ставала причиною її обурення. Її голос був завжди холодним і різким.
“Чому ти не мила підлогу в кухні вранці?” — запитала вона, стоячи на порозі.
Я тільки й встигла відповісти, що не встигла, бо мала ще багато іншої роботи. І ось у цей момент я відчула, як мої сили починають танути. Я не могла більше знаходити в собі терпіння. Я була втомлена, і кожен день здавався мені все важчим і важчим.
Але, як би важко мені не було, я все одно працювала. Я розуміла, що не маю іншого вибору. Гроші, які я заробляла, йшли на сім’ю, на моїх дітей.
Їхні посмішки та розмови по телефону давали мені силу. Я все ще мала надію, що з часом зміниться щось, і я знайду собі місце, де зможу працювати в нормальних умовах.
Після кількох місяців роботи з цією родиною, я зрозуміла, що більше не можу витримати постійного напруження. Я вирішила змінити роботу, і це стало для мене величезним кроком у нове життя.
Протягом кількох днів мені вдалося знайти нову родину, до якої я перевелася. І саме тут почалося моє друге життя — зовсім інше, де я відчула, що таке справжній комфорт і повага.
Нова родина, до якої я потрапила, була зовсім іншою. Мене зустріли з радістю. Це була родина старшого віку, Італійська синьйора, пані Луїза, була надзвичайно елегантною жінкою, їй було близько шістдесяти років, але вона виглядала на десяток років молодше завдяки своїй витонченості і грації.
Її чоловік, пан Джованні, був ще старшим, але в його погляді була мудрість і лагідність. Вони жили у великому, але затишному маєтку на околиці міста.
У їхньому домі не було хаосу, не було криків і вимог. Навпаки, тут панувала тиша та спокій. Я відразу відчула, що в цьому домі мене не лише сприймуть, але й поважатимуть.
— Ти прийшла до нас не тільки для того, щоб працювати, але й для того, щоб почувалася комфортно, — сказала синьйора Луїза, коли я вперше переступила поріг їхнього дому.
— Тут ми всі один для одного, як родина. І це було так несподівано для мене! Я ще не встигла познайомитися з усіма, але вже відчула себе важливою частиною цього дому.
Я почала працювати для них, і для мене це було не просто робота. Я не відчувала тягаря, тому що тут мене цінували. Кожен день був організований так, щоб я мала час на себе. Якось синьйора запитала мене:
— Ти любиш читати, Марина?
— Так, дуже. — відповіла я.
— Тоді, будь ласка, у вільний час читай. Я хочу, щоб ти розвивалася, а не просто працювала, як машина.
Я була вражена цією підтримкою і турботою. Що це за місце, де люди не лише працюють, а й можуть мати час для себе, для своїх захоплень?
Пан Джованні, хоча й був похилого віку, любив обговорювати історію мистецтва та літературу. І хоча я не була фахівцем в цих питаннях, він завжди говорив зі мною на рівних, не вважаючи мене нижчою за себе. Я навіть почала цікаво розмовляти про мистецтво та культуру, хоча раніше мені це здавалося занадто складним.
— Марина, ми всі робимо те, що можемо, але ми маємо право на гідність і повагу. — частенько повторювала синьйора Луїза. — І я хочу, щоб ти знала, що тут тебе цінують.
І це було правдою. Я почала працювати з любов’ю, не відчуваючи себе просто найманою працівницею, я була частиною цього дому, цього світу, де цінували кожну людину.
Що більше я працювала, то більше розуміла, що таке справжня людяність і повага. Вони не просто давали мені гроші за роботу — вони давали мені можливість відчувати себе людиною. І це було найбільшим подарунком, який я могла отримати.
Я працювала в родині синьйори Луїзи кілька років, і з часом це стало моїм другим домом. Я багато чому навчилася тут: від кулінарії до культурних особливостей Італії.
Я побувала на багатьох заходах, на яких познайомилася з іншими людьми, і це допомогло мені краще розуміти цю країну і її традиції.
Я часто згадую перші місяці моєї роботи в Італії, коли я починала свою подорож з іншої родини, де не було ані розуміння, ані поваги. Я насправді не знала, що є ще таке місце, де можна почуватися важливою, і не лише як працівник, а як людина, яка має свою гідність.
Зараз, коли я вже повернулася в Україну, я згадую цей досвід з глибокою вдячністю. І хоча моє життя в Італії було сповнене важкої праці, я навчилася багато чого, а головне — я зрозуміла, що справжня цінність не в тому, скільки ти заробляєш, а в тому, як тебе сприймають.
Автор: Валентина Довга
