Студенти поїхали. А Наталка зрозуміла: носить під серцем Максимову дитину. Нікому нічого не сказавши, метнулася в обласний центр, до інституту, де навчався Максим. Він зустрів її холодно й неприязно. Сказав, що в нього є наречена. І з притиском додав, аби тримала язика за зубами й забула про його існуванння

– Чому, ну, чому мій син закохався в Уляну?! – товкла кулаком по столі Наталка.

Вона завжди звинувачувала Тараса, Уляниного батька, у всіх своїх життєвих негараздах. Колись Тарас до неї залицявся. Зустрічалися. Можливо, вони стали б гарною парою. Але.

Тоді в їхнє містечко приїхали студенти на практику. Як годиться, вчащали до міського будинку культури на танці. Оминути увагою запальну, вродливу дівчину було годі. От один із них – Максим – закрутив Наталці голову. Гарно грав на гітарі. А танцював як! Ні, міркувала Наталка, Тарас і нігтя Максимового не вартий. Та й живе новий кавалер у великому місті. А вона так мріє поїхати з райцентру…

Тарасові дівчина сказала:

– Не кохаю тебе. І, певно, й не кохала. Не топчи більше стежки до моєї хати.

– Він побавиться й залишить тебе, – мовив хлопець.

– Ні, він подарує мені нове життя. От побачиш…

Студенти поїхали. А Наталка зрозуміла: носить під серцем Максимову дитину.

Нікому нічого не сказавши, метнулася в обласний центр, до інституту, де навчався Максим. Він зустрів її холодно й неприязно. Сказав, що в нього є наречена. І з притиском додав, аби тримала язика за зубами й забула про його існування. Батьки Максимові – люди при посадах. Якщо треба – втрутяться. І тоді Наталці буде непереливки.

– А з дитиною що робити? – запитала розгублено.

– Не я ж її чекаю, – сказав з насмішкою.

…Наталка сама прийшла до Тараса миритися.

– Врятуй мене від ганьби, – просила. – Скажемо, що це твоя дитина. Хто буде знати правду, крім нас?

– Ми знаємо. Хіба цього не достатньо?

– Я ніколи тобі не пробачу!

– Не пробачиш чого???

Наталка привела у цей світ хлопчика. Павлика. А заміж вийшла згодом. За молодого вдівця з приміського села. Той і до чарки прикладався, і руки до Наталки простягав. І Павла не любив. Спільних дітей в подружжя не було.

Як щиро ненавиділа Наталка Тараса! В усіх своїх бідах його винила. А ще заздрість брала, що жив Тарас гарно, мирно і любо. Одружився вдало. Роботу грошовиту мав. Доньку-красуню виховував.

Чоловіка Наталка вигнала…

– Мамо, я запросив у гості в неділю дівчину, з якою зустрічаюся, – сказав Павло. – Вона тобі сподобається. Її Уляною звати. Мабуть, ти чула про її батька. Він заступником директора на хлібозаводі працює. Тарас Іванович.

Наталку аж заціпило.

– Я… я не маю часу гостей приймати. На роботу мушу йти.

– Але ж ти казала, що вихідна.

Щойно син вийшов з хати, Наталка почала гамселити кулаком по столі:

– Чому?! Чому він закохався в Тарасову доньку?!

Вона пробувала переконати Павла, що Уляна – не для нього. У її батьків статки і статус. Але Павло й слухати не хотів. Тому вирішила зустрітися з Тарасом, сказати, аби відрадив доньку бачитися з її сином.

Чекала Тараса біля заводської прохідної. Ось він приїхав. Вийшов з автівки. Стильний. Красивий. І чужий для неї. Наталці хотілося кинути щось образливе, натомість промимрила:

– Привіт. Я на тебе чекаю, аби ти…скажи своїй доньці, що мій син їй не пара. Я не хочу, щоб вона… вони…

– Вони вже дорослі. І хай самі вирішують свою долю. Я не втручатимусь. І тобі не раджу. Якщо чесно, я також не в захопленні від того, що наші діти зустрічаються. Але ламати життя їм не буду.

– Ти… ти… ця твоя правильність…

Не попрощавшись, Наталка подалася геть…

Уляна таки стала Наталчиною невісткою. Як вона не любила це дівчисько!

Улянині батьки справили молодим нове окреме житло. Наталка не часто навідувалась до них. Аж поки невістка не повідомила, що чекає дитину.

– Я ж казала, Тарасе, що не пробачу тобі, от і прийшла пора, – зловтішно мовила сама до себе Наталка.

Вона стала частіше приходити до сина й невістки. Мовляв, щось допомогти, приготувати…

Уляна втратила дитинку, хоча лікарі не бачили небезпеки. Виявилось, Уляна вживала ліки, які стали причиною всьому. Щоправда, вона переконувала: бути такого не могло. Часом голова боліла, то таблетки приймала. Але хіба вони могли нашкодити?

Наталка на словах співчувала, а в душі раділа. І сина «пиляла»:

– Я ж казала, що Уляна не пара тобі. Дитини не хоче. Може, накинула оком на іншого, багатого. А, можливо, діти їй взагалі не потрібні. Для таких, як вона, – це зайвий клопіт.

Павло після цього змінився. Почав скандалити з дружиною, мовляв, навіщо заміж виходила, якщо дітей не хочеш? А Наталка підливала оливи у вогонь:

– Що ж то за життя без дітей? Як вона могла таке витворити?

Уляна переживала депресію. Павло став мовчазним, понурим. Став пізно повертатися додому.

– Де ти так довго був? – запитувала дружина.

– У матері, – кидав недбало і йшов спати.

Уляна відчувала: обманює. А якось почула, як батько совістив Павла:

– Я знаю, що ти зраджуєш моїй доньці. Або одумаєшся, або не крути їй голову.

– Це правда? – втрутилася у розмову Уляна.

– Яку гидоту ти приймала, щоб дитину втратити? – накинувся на дружину Павло.

– Моя донька не могла так вчинити! – заступився за Уляну батько.

Вона ж зняла обручку й мовила Павлові:

– Йди з мого життя! Негайно!

Наталка торжествувала. Ніхто не дізнається, що це вона підмішувала ліки нелюбій невістці. А тепер і чоловіка втратила.

– Ну, що, Тарасе, ми квити, – мовила невідь-кому. – Я знаю, тобі боляче. І мені колись було боляче…

Не складалося особисте життя в Павла. Мав коханок, але не мав коханої. Уляна ж вийшла заміж удруге. Мала дівчинку. Знала б вона, як це озлобило її колишню свекруху. І як притовкло Павла, коли побачив Уляну з візочком. «Чому ж ти мені не подарувала мені дитини?» – билася в його голові думка. З горя подався до найближчого бару.

Наталка просила Павла не захоплюватися гульками.

– Коли забудуся – щасливий, – відповідав.

– Хоча за кермо нетверезий не сідай.

Та він заводив автівку.

– Куди ж ти?

– Їду втіху шукати…

Цього дня Наталка востаннє бачила сина живим. Невдовзі повідомили про аварію…

Враз подалася, постаріла Наталка. Пекла втрата і з’їдала ненависть до Тараса, його доньки. Проклинала їх обох та її дитину. А потім чи то з горя, чи з ненависті з глузду з’їхала. Бродила, мов сновида.

– Що ви тут шукаєте? – запитували її.

– Ненародженого ангела. Я стратила його, а він оживає. Він тут. Я знаю. Ховається від мене. Але я знайду його…

Не дивувалися хворій жінці, адже ніхто не знав її таємниці.

Автор – Ольга ЧОРНА. за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне спеціально для Особлива