— З наступного року буду брати плату з моїх дітей за догляд за онуками. Не можу так більше. Не витримаю, – скаржилася Марія Петрівна своїй подрузі, – всі діти, як діти, а мої онуки… то суцільне випробування. І хіба ж я заслуговую на це? Боже, чим я завинила, що Ти так мене караєш!
Я мала б бути вдячною за те, що онуки живі та здорові, всім забезпечені та дочки мені їх привозять на літо, але я відчуваю себе виснаженою. А як від сусідів соромно, краще й не згадувати.
— У мене двоє дорослих дочок. Алла має двох дітей ще дошкільного віку, яких привозить мені на літо, щоб вони у дитячий садочок не ходили, поки вона працює. У Людмили зовсім ще малюк, то я сама запропонувала взяти її старшу Софійку. Думала, де двоє онуків, там і з трьома справлюсь. Але як я помилялась.
Двір у нас великий, огороджений, проте діти такі непосидючі. Дивлюсь на них і думаю, можливо це я вже стала старше, що мені важко за ними встигнути, чи покоління таке? Не знаю. Тільки шкоди вони мені роблять, а збитків стільки…
На минулому тижні обірвали яблуню, яку я так берегла та хотіла, щоб вони її до зими їли. Обмалювали стіни у будинку, але то таке. Дочки приїдуть, пофарбують. А нещодавно Назар вичворив.
Ми всі полягали спати, я закрила вхідні двері. Знаю, що всі онуки у ліжках лежать та й засинають. Я теж лягла спати, як чую стук у двері. Поки встала, вдяглася, відкриваю, а там Назар стоїть босий. У руках тримає їжака, тапці у нього на руках вдіті, замість рукавичок. Добре, що додумався хоч не руками брати того їжа. Пів ночі він мене вмовляв залишити тваринку вдома. Ще й ті діти повставали з ліжок та й давай вмовляти.
— Бабусю, залишимо його собі. Нехай буде домашня тваринка, – сказав Назар.
— Ага, – обурено сказала я, – курей, кота й собаки вам замало, ще їжака залишити.
— Так, давай його залишимо. – Підтримав брата Марк.
— Ні, мої любі онуки. Батьки приїдуть вас заберуть, їжака кому, мені залишать? – я продовжувала. – Да він хижак, не буде у будинку жити. Йому на волі краще.
Дві години розмов ні про що й ображені онуки пішли спати.
У мене сну всю ніч не було. А на ранок онуки нову витівку придумали. Дочка залишила жіночі гігієнічні засоби, щоб про всяк випадок були. Сама не пам’ятаю, де вони лежали, але ті бешкетники знайшли. Обклеїли мені всі меблі тими вкладками, поки я на городі поралась. Прихожу, а вони мені з такою радістю говорять:
— Бабусю, у нас Новий рік. Давай будемо разом зустрічати!
Я як подивилась, аж ахнула. Давай все віддирати, а воно не відстає. Якийсь міцний клей там був чи що. Пояснила онукам, що за шкоду вони зробили та змусила допомагати у прибиранні. Вони до кінця так і не зрозуміли, чому я розсердилася, нехай їм їх мами розказують та виховують, раз мене не розуміють.
А вчора таке було, що й соромно згадати. У нас сусідка свою дочку Катерину щодня сварить, що та вдома не ночує. Якби вона тихо десь у хаті її повчала, так ні, це чує все село. Ось мої онуки дістали у сараї дерев’яну швабру, намотали на неї якусь мою футболку та бігали городом та у весь голос кричали:
— Катерино, де тебе всю ніч носило? Йди звідки прийшла. Дивись у подолі не принеси, чи вже принесла?
Я це чую, а самій так соромно. Кличу їх, а вони не чують, носяться городом. Вже й інші сусіди почали на вулицю виходити та заглядати, що у нас коїться і хіхікати. А потім Софійка до мене прибігла та й запитала:
— Бабусю, а що можна в подолі принести? Яблука чи кукурудзу?
Мене тут сміх розібрав. А пояснити їй це не можу, малі вони ще. Боюсь, що можу щось не те сказати, чого їм знати ще не потрібно.
З нетерпінням чекаю кінця літа, щоб дочки позабирали своїх дітей, а потім відпочину трохи та знов сумуватиму. Чекатиму наступного літа, щоб ці бешкетники до мене приїхали. Якось веселіше з ними, хоч і важко мені. Можливо на наступний рік Людмила з маленьким приїде, буде легше.
