Я не можу повернутися у рідне місто, не можу пройтися вулицями, де бігала у дитинстві, не можу ступити на поріг своєї квартири. Все через образливе прізвисько, яке дали мені сусіди й ті, хто мене знає. Мене називають “чорною вдовою”. Єдині, хто у мене залишився – це батьки. Тільки вони мене розуміють, підтримують та допомагають.
Все почалося, коли мені було 18 років. Я зустріла того, з ким мріяла прожити все своє життя. Наша історія красиво починалась. Ходили на побачення, гуляли містом до ранку, дарували одне одному подарунки та не могли розлучитися не на один день.
Через деякий час хлопець освідчився мені. Я погодилася. Настав час познайомитися з батьками. Ми приготували вечерю і чекали його вдома, але він не приїхав.
Наступного дня виявилося, що сталася транспортна пригода. Він не впорався з кермом мотоцикла.
Я довго не могла оговтатися після того, що сталося. У невеличкому містечку, де я мешкала, швидко поповзли чутки. Друзі перешіптувалися, багато хто заспокоював мене, але й були ті, хто стояв осторонь.
Минуло два роки і я познайомилася з Володимиром. Вже не було тої романтики, як вперше, але була інше. Наші стосунки ми будували на дружбі, і згодом вона переросла у почуття.
Ми одружилися і я переїхала до чоловіка в інше місто. Прожили рік, але з дітьми не поспішали. І тут сталося те, що називають вирок. У чоловіка виявилася хвороба, від якої немає ліків. Почалося тривале лікування, але недуга швидко прогресувала. За короткий час його не стало.
Я дуже важко пережила цю втрату. Не розуміла й досі не розумію, як так сталося, що за своє коротке життя стільки горя. Ще важче було, коли повернулася до батьків. Сусіди й друзі від мене швидко відвернулися.
Коли я виходила до магазину, то бачила, як на мене, презирливо дивилися люди, наче я винна у всіх бідах. Але останньою краплею мого терпіння став випадок, коли я побачила, як сусідка наказувала своїй дочці не водитися зі мною. Вона казала: “Не водись із нею, погано закінчиш”.
У мене сльози не висихали з очей, я ніяк не могла заспокоїтись, аж доки не вирішила переїхати туди, де мене не знають.
Знайшла роботу, батьки допомогли винайняти квартиру і я почала жити. Я розумію, що їхати додому мені важко, а зважитися на нові стосунки я ще не готова. Можливо, коли пройде час, біль стихне і я нарешті зустріну того, з ким проживу все своє життя. А поки, працюю й прагну стати самостійною, щоб принаймні сама могла оплачувати своє житло.
