Мамо, годі, – промимрив син.
– А що годі? – свекруха схопилася на ноги. – Ти що, Сашко, не бачиш? Їй начхати на традиції, на сім’ю. Все їй дорого, все їй шкода. Ну, якщо вона в нас така багата! Нехай тоді й поводиться по-іншому.
– Мамо, це не те… – Сашко намагався заспокоїти її, але знову стикнувся з її бурею, яка кожного разу накривала будинок.
– Не те? А що, по-твоєму, те? – свекруха різко кинула погляд на сина. – Вона тут усе забирає собі! Ти подивись, скільки на столі залишилось! І це після всіх наших старань! Ніхто не поважає нашу працю. Ось що!
Сашко відвів погляд, стиха покачав головою. Він розумів свою матір, адже з дитинства бачив її, повну енергії й рішучості, яка вчила його поважати сімейні традиції, дбати про близьких і зберігати домашній затишок. Але зараз, дивлячись на матір і свою дружину, він відчував, як розривається між ними. Ольга, його дружина, намагалася зберігати мир, але для свекрухи вона завжди залишалася чужою.
Ольга сиділа на дивані, обнявши коліна руками. В її очах була туга. Вона не могла зрозуміти, чому свекруха завжди так прив’язана до матеріальних речей і традицій, чому для неї важливо не скільки, а як… Як одягнені, як накритий стіл, як все виглядає. Вона намагалася пояснити це ще вчора, під час підготовки до свят, але щоразу не могла знайти потрібних слів, щоб мама зрозуміла, що для неї важливіші не речі, а відносини. Важливо було те, щоб усі були разом, а не те, скільки хліба залишиться після святкового обіду.
– Я просто не розумію, – тихо сказала Ольга, не зводячи очей із підлоги. – Не розумію, чому так важливо стільки часу витратити на ці дрібниці, коли є багато інших важливих речей. Ми ж уже дорослі, маємо свій дім, свою сім’ю, ми разом і… Я просто хочу, щоб ми не сварилися.
Свекруха, яка стояла біля столу, готова була знову запалити полум’я сварки, раптом замовкла. Вона дивилася на Ольгу, і в її очах промайнула суміш образи та розчарування.
– Ти думаєш, я не знаю, що важливо для тебе? Ти думаєш, я не бачу, що ти не хочеш брати участь в усьому цьому? – свекруха насупила брови. – Ти хочеш святкувати по-своєму, на своєму, а ми, ми тут лише для того, щоб щось для тебе зробити?
– Та не в цьому справа, мамо, – відповів Сашко, знову намагаючись втрутитися в розмову, але свекруха не слухала його.
– Так, звісно, я “не розумію”. Як завжди, все по-новому, тільки в тебе все є, а ми тут такі, які намагаються хоч якось зберегти традиції! – свекруха була на межі.
– Ну, от і поводься, як хочеш. Ти повинна це поважати!
Сашко важко зітхнув і підійшов до матері.
– Мамо, ти не розумієш, що не все зводиться до традицій. Ти теж повинна зрозуміти, що для Ольги важливіші інші речі. Вона не хоче суперечок і сварок, вона просто хоче, щоб ми проводили час разом. Ось і все.
Свекруха довго дивилася на сина, а потім опустила погляд. Мабуть, вона розуміла, що в її словах було щось більше, ніж просто образи. Вона не могла знайти вихід із цього кола обвинувачень, яке давно стало її звичкою. І в глибині душі вона розуміла, що сама відчуває себе самотньою. Всі ці роки вона тягла на собі родину, вважаючи, що якщо все зробить правильно, якщо все буде «як годиться», то все налагодиться. Але час минав, і ніщо не ставало на свої місця.
Ольга підвелася з дивана і підійшла до свекрухи.
– Мамо, я розумію, що тобі важливо, щоб ми святкували так, як ти звикла. І я не хочу, щоб ти відчувала, що я це відкидаю. Але для мене важливіше те, щоб ми були разом, ніж те, скільки залишиться їжі на столі. Ми разом — це і є головне святкування.
Свекруха мовчала, тільки погляд її м’якшав. Вона важко зітхнула і, нарешті, заговорила тихо, майже беззвучно:
– Мабуть, я вже просто старію, синку. І не розумію, що для вас важливо. Вибачте мене. Я просто… я хотіла, щоб усе було як раніше, щоб усе було як повинно.
Ольга тихо поклала руку на її плече.
– Мамо, це нормально. Все буде добре. Ми все одно разом, і це головне.
І, хоч свекруха ще кілька разів кивала головою, у її очах з’явилася сльоза. Може, вперше за довгий час вона зрозуміла, що традиції не в тому, скільки їжі залишиться на столі, і навіть не в тому, як ми святкуємо. Вони не повинні бути тягарем. Вони повинні приносити радість. А радість — це саме те, що кожен з нас приносить у цей світ.
Тиша, яка стояла в кімнаті, була не важкою. Вона була світлою. Як після дощу.
