Свекруха хоче нашу квартиру віддати молодятам, а я проти.
Дивлюся на чоловіка, а він робить вигляд, що нічого не сталося. Наче й не розуміє, що від нього зараз залежить дуже багато.
Я ж йому прямо сказала: “Я проти!”.
Але, схоже, мої слова пройшли повз його вуха.
Свекруха Ганна вирішила, що якщо у нас дві квартири, то одну потрібно віддати молодятам.
Тобто мою квартиру, яку я отримала від батьків! Аргумент простий:
“Ну а що, у вас же є де жити! А молоді ще нічого не мають, зять без житла, треба допомогти”.
Чому я проти… Якщо чесно, я була просто здивована таким проханням. Моя мама і тато все життя працювали, щоб у мене було своє житло.
Вони не покладалися на когось, не бігли з простягнутою рукою до родичів, не чекали подарунків долі. Вони думали про моє майбутнє, і я вдячна їм за це.
А тепер приходить свекруха і каже:
“Ну віддай сестрі чоловіка квартиру, тобі ж не шкода?”
Як це – не шкода? А якщо завтра дощ піде, я теж маю віддати парасольку першому зустрічному, бо йому мокро, а в мене є ще одна?
До того ж, я не впевнена, що ці молодята настільки потребують допомоги, як розповідає свекруха.
Вони не бідують, обидва працюють, живуть на орендній квартирі, і нічого страшного з ними не станеться, якщо ще кілька років поживуть так само.
Я чесно кажучи, не розумію, чому я маю думати про чужі проблеми. У нас із чоловіком свої плани на це житло.
Чоловік мовчить… Мій чоловік, як завжди, зайняв позицію “не хочу сваритися”.
І ось сидить зараз на дивані, похмуро гортає телефон і робить вигляд, що не чує мене.
– Ти ж розумієш, що це наша квартира, і ми самі вирішуємо, що з нею робити? – питаю я.
Він зітхає. — Так, але ж це сім’я. — І що? — Ну… Нам це не так критично, як їм.
– А що буде, якщо ми віддамо їм квартиру? Він замислюється. Звісно, бо не продумав ситуацію далі. А я вже все уявила: спочатку вони “тимчасово” поживуть, потім захочуть оформити її на себе, а коли ми надумаємо продати — буде великий скандал.
– Марина, ну це ж не назавжди… — Ти впевнений?
Давай будемо чесними. Це хороша квартира в хорошому районі. Вони звикнуть.
Потім скажуть, що не можуть знайти інше житло. Потім ще щось вигадують. А далі? Він мовчить. Свекруха тисне.
А свекруха тим часом не здається.
Дзвонить, переконує Марина, я ж знаю, що ти добра дівчина!
Не жадібна! Вони ж молоді, їм важко! — А мені легко було? — відповідаю їй.
-Але ж ви з сином удвох! Ви ж сім’я! — Вони теж сім’я.
Нехай разом працюють і заробляють. Свекруха ображається.
Каже, що я не хочу допомагати. Що в мене серце кам’яне.
Але я стою на своєму. Якщо поступлюся зараз — потім про це пошкодую.
Я пояснила чоловікові свою позицію:
1. Це не його квартира. Я її отримала від батьків, а не купила у шлюбі. Вона належить тільки мені.
2. Ми можемо її здавати і мати пасивний дохід. Або продати і вкласти гроші в щось важливе для нашої сім’ї.
3. Якщо ми віддамо її родичам, назад не заберемо без скандалу. Такі речі рідко закінчуються добре.
4. Молодята не в безвихідному становищі. Вони працюють, можуть взяти іпотеку, накопичити.
5. Свекруха сама має житло. Чому вона не допоможе їм фінансово, якщо так переживає?
Чоловік нарешті зрозумів Спочатку він вагався. Але коли я пояснила все спокійно й логічно, він нарешті зрозумів.
– Ти права, — сказав він нарешті. — Але ж мама буде ображатися.
-Ну то й що? Вона ж не пропонує віддати свою квартиру, а хоче розпоряджатися нашою.
Чоловік погодився, що це несправедливо. Свекруха не в захваті коли ми повідомили свекрусі наше рішення, вона образилася.
– Я не очікувала від вас такого! — сказала вона.
-Ви ж могли допомогти!
Ми допомагаємо, але не ціною власних інтересів, — відповів чоловік.
Свекруха ще довго дорікала, але зрештою змирилася. А ми залишили свою квартиру собі.
І знаєте що? Я жодного разу не пошкодувала.
Автор: Олеся
