Лідія прокинулася вранці з думкою, що цей день не обіцяє бути легким. Вона давно вже звикла до певних моментів у своїй родині, до рутинних звичаїв і навіть до суперечок.
Але чомусь сьогодні, ще до того, як вона встигла зібратися на роботу, відчувала незрозуміле хвилювання. Це не було пов’язано з роботою чи проблемами.
Вона навіть не могла пояснити, чому, але відчувала, що цей день стане ще одним, який буде сповнений випробувань. І ось вона підійшла до кухні, де все вже було готово до сніданку, а перед нею стояли нові туфлі — чорні, витончені, з тонким каблучком, блискучі й гламурні. Вони виглядали так, наче ніхто не носив їх до цього.
Свекруха сиділа за столом і дивилася на неї з цікавістю, але без прихованого тепла. Вона вмостилася в кріслі, читаючи газету і, здається, нічого не чула навколо.
Лідія, як звикла, посміхнулася і сіла поруч. Вона знала, що за свекрухою стоїть певний сценарій, хоча іноді не могла зрозуміти, як точно той виглядає.
— Мамо, — тихо сказала Лідія, — ти ж знаєш, я не звикла до таких… туфель.
Свекруха підняла голову, ніби не зрозуміла, про що йде мова.
— Чому це ти не звикла? Ти ж тут не гість! — різко відповіла вона, хмурячи брови. — Хутко чисть, а не виправдовуйся! І туфлі, між іншим, не твої. Вони для мене, на завтра — на день народження сусідки.
Лідія застигла на місці. Це було більше, ніж просто повсякденний наказ. Вона відчувала, як її значення в родині знову зменшувалося.
Мати її чоловіка, свекруха, завжди намагалася демонструвати те, що вона господиня в цьому домі. Лідія завжди мала бути в тіні, робити те, що їй скажуть, і не сміти задавати питання.
Лідія хотіла щось сказати у відповідь, але була готова й до того, що будь-яка її реакція тільки погіршить ситуацію. Тому вона мовчала, схиливши голову.
Свекруха виглядала так, наче Лідія повинна була відчувати подяку за кожну таку дрібницю, що вона робила для неї. Щоб не викликати нову суперечку, Лідія схилилася до туфель і почала їх чистити.
— Я знаю, що ти знову ображаєшся, — свекруха несподівано сказала, це не моя вина. Мені ж не треба тебе навчати, правда? І ти все одно не звикнеш. Я вже стара, мені нічого не залишається, крім того, як передавати те, що знаю.
Лідія не відповіла. Вона взяла щітку і тихо почала чистити туфлі. Чому вона не могла просто відмовитися? Вона ж могла б просто сказати, що їй не зручно, що у неї є інші справи, що це вже занадто. Але вона розуміла, що це нікому не буде потрібно.
Минуло кілька хвилин, і свекруха раптом підвелася і вийшла з кімнати, залишивши Лідію наодинці з її думками. Невістка продовжувала чистити туфлі.
В її руках вони виглядали ніби частиною якоїсь іншої історії — її історії, де вона не була під контролем свекрухи, де не було цієї безмежної відстані між ними.
День минав, і Лідія вже не могла згадати, коли останній раз у неї було своє власне життя. Вона завжди підкорялася правилам.
Свекруха диктувала, а чоловік спостерігав, намагаючись не втручатися. Лідія сама все робила, іноді навіть без бажання, але все одно. Вона була змушена погоджуватися, бо це був її шлях — її вибір. І ось тепер вона сиділа в тіні, в тіні, де її не було видно.
Свекруха не була поганою людиною, вона просто була іншою. Вона була жінкою, яка любила порядок і звички. Її величезне прагнення контролю проявлялося в кожному її слові.
Для неї кожна дрібниця мала своє значення, кожна деталь була частиною її світу, де Лідія, на жаль, була лише елементом. А це почуття постійної незначимості було важким, з яким Лідія не могла справитися.
Туфлі були чистими. Лідія поставила їх на місце і вирушила до ванної, щоб привести себе в порядок. Потрібно було бути ідеальною. Свекруха завжди на це вказувала. Лідія це знала, вона вміла бути бездоганною. Але чи був у неї вибір?
Через кілька годин вона вже перебувала на дні народженні сусідки, разом з чоловіком і його матір’ю. Свекруха сиділа в кутку, ніби була королевою цієї події, а Лідія стояла на своєму місці, в тіні, де її практично не помічали.
Але всередині Лідія відчула щось нове. Вона відчула, що цей день, цей момент був тим, де вона може знайти себе. Хоча її місце в родині і суспільстві здавалося заздалегідь визначеним.
Батьки Лідії наче відчуваючи що в доньки проблеми подзвонили їй наступного дня. Почувши в якому стані їхня донька вони вирішили віддати їй з чоловіком свою квартиру.
– Ми ще встигнемо про себе подумати А вам зараз важче – сказав тесть А коли постаріємо буде кому допомагати. Молоді розгублено дивилися на ключі вони не могли повірити у таку щедрість.
Цей несподіваний подарунок став для молодят справжнім полегшенням вони, вони переїхали і вирішили економити щоб згодом купити для батьків Лідії нове житло.
Тепер у них точно з’явився шанс усе змінити, Тарас погодився. У них тепер був дім та спокій, а попереду на них чекало найголовніше поява на світ їхньої дитинки.
А як би ви вчинили на місці батьків Лідії?
Олеся Срібна
