Одного разу ми сиділи з подругою у кав’ярні, обговорювали життя, коли вона раптом вирішила поділитися своєю новою ідеєю.
— Слухай, ти ж художниця, так? — запитала вона, грайливо крутячи ложечку у чашці.
— Так, — відповіла я, з цікавістю дивлячись на неї, адже коли Світлана так починає розмову, це точно веде до пригод.
— Так ось, зробиш мій портрет? Бо мій колишній каже, що найкраще моє зображення — це фото на паспорт. Я йому покажу, що таке справжнє мистецтво!
— Ти серйозно? — засміялася я. — Ну добре, добре! Я завтра приїду зранку. У тебе на відкритій веранді таке гарне світло, що ти просто засяєш на полотні!
— Вау, це ж буде щось! — очі у Світлани заблищали. — Я вже чекаю цього більше, ніж Різдва!
Наступного ранку я прибігла до неї, прихопивши полотно, фарби, і все інше для портрета. Подруга чекала мене, одягнувши щось середнє між елегантною сукнею і халатом. Вона завжди вміла виглядати стильно, навіть коли йдеться про прості речі.
— Отже, ти готова? — запитала я, розкладаючи фарби.
— Повністю! — підняла вона підборіддя, як справжня дама з вищого товариства.
Почавши малювати, я спробувала передати не просто її риси, а саму її енергію, оту непосидючість, яка просто бриніла у повітрі. Вийшло, на мою думку, дуже навіть непогано. Я намалювала її трохи експресивною, трохи драматичною, бо саме такою вона є. Коли портрет був завершений, я віддала його їй з гордістю:
— Ось! Як бачиш, ніякої схожості з паспортом. Тут твоя душа!
Світлана глянула на портрет і застигла. Її обличчя набуло вигляду, наче вона побачила привида.
— Це я? — протягнула вона. — Ти що, знущаєшся? Це що, мій ніс?
Я була спантеличена.
— Так, твій ніс, — почала я обережно. — Він же у тебе класичний, майже античний профіль.
— Античний?! — її голос почав нагадувати бойовий клич. — Ти що, не могла його трішки зменшити, щоб не було цього кирпатого “клюва”? Я ж його просто терпіти не можу!
— Світлано, — почала я, намагаючись зберегти спокій, — у тебе чудовий, характерний ніс. Він додає обличчю шарму.
— Шарму? — тепер вона дивилася на мене, як на ворога. — Хочеш сказати, що це нагадування про те, що у мене немає грошей на ринопластику?
— Ні, сонечко, зовсім ні! — зніяковіла я. — Просто твій ніс — це частина тебе. Без нього ти була б… ну… іншою.
Світлана заплакала, ображено насупившись. Я не знала, як її заспокоїти, коли раптом на порозі з’явився її двоюрідний брат, Олег. Він, як завжди, прийшов без попередження, але цього разу був абсолютно вчасно.
— О, який портрет! — захоплено вигукнув він, підійшовши ближче. — Сестричко, це ж просто витвір мистецтва! Віка, твоє бачення неймовірне, а модель — просто неперевершена.
— Подобається? — очі Світлани відразу висохли, а на обличчі з’явилася усмішка. Вона знову подивилася на портрет, але вже з іншим поглядом. — Отож! Це дійсно шедевр!
— Це шедевр! — погодився Олег. — Віка, ти справжня майстриня!
Світлана, піднявши голову ще вище, оголосила з важливістю:
— Віко, навіть не сподівайся, що я тобі цей портрет подарую. І не продам — нізащо!
— Але ж це твій портрет, Світлано, я і не збиралася його нікому дарувати, — відповіла я, усміхаючись її логіці.
Вона знову глянула на своє зображення і, здавалося, бачила там щось нове, те, чого не помічала раніше.
— Мабуть, цей ніс не такий вже і страшний, як я думала, — врешті сказала вона, удавши, що прийняла своє обличчя.
— Я ж тобі про це й казала! — засміялася я.
Олег тільки з усмішкою на губах хитав головою:
— Сестро, ти поціновувачка мистецтва від Бога!
Світлана кинула на мене погляд, сповнений тріумфу:
— Це точно! І тепер я знаю, що у мене є друг, який завжди зможе показати мою справжню красу, яка не в моєму носі чи позі, а у незрівнянному умінні створювати шоу з найпростіших речей.
Світлана повісила портрет у себе в спальні та виклала фотографію у соцмережі так, щоб її колишній побачив. Тільки він не зацінив, а сказав, що фото у паспорті все одно краще. Хоча там жінка вийшла з прилизаною зачіскою та зі старчачими вухами.
