Світлана Іванівна востаннє пройшлася квартирою, в якій прожила тридцять п’ять років. Погладила одвірок із позначками, що відзначали, як ріс її Мар’ян.
Торкнулася шпалер у вітальні – три роки тому вони з чоловіком Павлом клеїли їх разом, сміючись та жартуючи один над одним. А зараз… зараз треба було відпускати.
– Мамо, ми всі речі вже запакували, – син зазирнув у кімнату. – Ти точно впевнена?
– Точно, Мар’яне, точно, – вона посміхнулася, намагаючись, щоб голос звучав твердо. – Вам з Лілею потрібен простір. Скоро малюк появиться, куди ви втрьох в однокімнатній?
– Мар’яне, – почувся з коридору голос невістки, – ти не бачив мою сумочку?
– Подивися в машині, люба, – відгукнувся син. – Ти туди сумку із документами відносила.
Світлана Іванівна трохи скривилася. Не подобалося їй це “Мар’янчик” – все-таки її синові вже тридцять п’ять, солідний чоловік.
– Приїдете на наступні вихідні? – Світлана Іванівна подивилася сину в очі.
– Звісно, мамо. Обов’язково.
Батьківський будинок у селі зустрів Світлану скрипучою підлогою та запахом яблук. Вікна доведеться заново утеплювати, ґанок підлатати та й пічку перевірити – давно не грілася. Але головне – тут було тихо. Ніхто не гримав дверима, не вмикав музику після одинадцятої, не вимагав звільнити ванну.
Першої ночі Світлана Іванівна майже не спала. Будинок поскрипував, як стара людина, за вікном шуміли дерева, а десь далеко гавкали собаки.
Під ранок вона таки заснула, а прокинувшись, довго дивилася на знайому з дитинства стелю з маленькою тріщиною біля люстри. Не вірилося, що у шістдесят років доведеться починати життя наново.
– Ну, Павле, – тихо сказала вона в порожнечу кімнати, – не так ми з тобою уявляли нашу старість, так?
Перші дні Світлана Іванівна наводила лад, перебирала старі речі та багато плакала. У батьківському комоді знайшлися мамині мереживні серветки, батьківські запонки та старий шкільний альбом.
А на горищі – коробку з іграшками Мар’яна, які вони привозили, гостюючи влітку у бабусі. Пошарпаний іграшковий заєць дивився на неї очима–ґудзиками, немов питаючи: “І що тепер?”
Вечорами вона сиділа на веранді, вдивляючись у темряву саду, і вела уявні розмови з чоловіком Павлом.
«Правильно я зробила, Павлуша? Чи ні? Може, треба було наполягти на розміні?»
Відповіді, звичайно, не було, але чомусь їй здавалося, що чоловік схвалив би.
На п’ятий день у двері постукали.
– Здрастуйте, сусідко, – на порозі стояв високий сивий чоловік у картатій сорочці.
– Віталій Степанович, живу через два будинки. Допомога потрібна? Бачу з дровами у вас не дуже.
Так у її життя увійшов Віталій – вдівець, який переїхав у село після виходу на пенсію.
Він допомагав у господарстві, розповідав про місцевих, іноді приносив свіжу рибу.
А Світлана варила компоти, пекла пиріг і відчувала, як разом із літнім теплом у душу повертається давно забуте відчуття радості.
– Мамо, ти приїжджай на день народження Матвійка обов’язково, пів року ж – говорив Мар’ян телефоном, але в голосі чулася невпевненість.
– Звичайно, синку, – відповіла вона.
Після народження онука минув уже шостий місяць, але син із дружиною відвідували її все рідше. Завжди були причини: то дитина слаба, то робота, то машина зламалася.
Світлана Іванівна не наполягала – розуміла, що у молодих своє життя та й дорога з міста неблизька. Хоча серце щеміло від думки, що маленький Матвійко росте, не знаючи бабусю. Хоча що він там розуміє, за п’ять місяців?
Літо видалося врожайним. У серпні, коли яблуні в саду гнулися від важких плодів, Віталій Степанович зазирнув на допомогу з прибиранням.
– Світлано, я людина пряма, – сказав він, коли вони сіли перепочити в тіні.
– Ми з тобою не молоді, щоб ходити колами. Я до тебе сильні почуття відчуваю. І, здається, ти до мене теж небайдужа. Давай одружимося?
Вона не відповіла відразу, але ввечері, коли вони сиділи на веранді і пили чай із яблучним пирогом, тихо сказала:
– Давай одружимося…
Мар’ян приїхав один, без попередження, у середині вересня.
– Мамо, це правда? – Запитав він, як тільки переступив поріг.
– Ти заміж зібралася?
– Правда, – просто відповіла Світлана Іванівна. – Познайомишся із Віталієм Степановичем?
– Мамо, – Мар’ян виглядав розгубленим, як у дитинстві, коли не знав, як розповісти про двійку. – А як же… ну… тато?
– Тато був би радий, що я не залишилася сама, – твердо сказала вона.
– Я любила твого батька, Мар’яне. І завжди любитиму. Але життя продовжується.
Коли Віталій прийшов на вечерю, Мар’ян був стриманий, але ввічливий. А вже дома розповів усе дружині.
За тиждень невістка приїхала сама.
– Світлано Іванівно, давайте прямо, – заявила вона з порога.
– Ви у своєму розумі? У вашому віці – і заміж. Люди сміятимуться. І взагалі, ви про цей будинок, про землю подумали? А якщо цей ваш залицядьник до спадщини охочий?
– Лілю, – Світлана Іванівна намагалася говорити спокійно, – квартира вже переоформлена на Мар’яна, як ми й домовлялилися перед моїм переїздом.
А щодо цього будинку – я ще нічого не вирішила. Але якщо тебе так непокоїть спадок, можу тебе заспокоїти
– Віталій Стапанович живе у власному домі і ні на що не претендує.
– А про онука ви подумали? Як він це зрозуміє? Бабуся у такому віці – і раптом новий дідусь.
– Матвійкові всього п’ять місяців…
– Саме так – сказала Ліля. – І якщо ви… якщо ви влаштуєте цю виставу, то краще до нас не приїжджайте. І про те, щоб онука привозити сюди, забудьте.
Коли невістка поїхала, Світлана Іванівна довго сиділа на ґанку, дивлячись на осіннє листя, що ставало червоним. Увечері вона подзвонила до Віталія і сказала, що їм треба поговорити.
– Я не хочу втрачати зв’язок із сином й онуком, – пояснила вона. – Може, нам варто почекати чи…
– Чи розлучитися? – тихо спитав він. – Світлано, я не хочу бути причиною твоїх сімейних проблем. Якщо треба – я відійду вбік.
Вона не придумала, що відповісти.
Весілля вирішили відкласти. Віталій, як і раніше, заходив допомагати з господарством, але тепер між ними ніби виросла стіна. Світлана Іванівна часто плакала ночами, сварячись до себе за слабкість.
Наприкінці вересня зненацька приїхав Мар’ян. Один.
– Мамо, мені треба з тобою серйозно поговорити, – сказав він, коли вони сіли за стіл.
Серце жінки стрепенулося – невже щось із онуком?
– Я знаю, що Ліля тобі наговорила, – почав син. – І я мовчав, дозволив їй це. Вибач.
– Мар’яне, нічого…
– Ні, мамо, не перебивай. Я все життя мовчав. Коли ви з татом вирішували за мене, в який інститут вступати. Коли ви наполягали, щоб ми з Лілею розписалися, хоч я й сумнівався. І зараз… зараз я знову промовчав, коли вона заборонила тобі бути щасливою.
Мар’ян підвів на неї очі, в яких стояли сльози.
– Знаєш, після твого дзвінка про весілля я багато думав. Згадував, як ви з татом жили. Як підтримували один одного. І зрозумів – я хочу для тебе такого ж щастя, а не самотності.
– Я сказав Лілі, що якщо вона не прийме твій вибір, то ми будемо в селі жити вдвох з Матвійком. Не знаю, чи вона пробачить мені, надулася на мене, але це правильно, мамо. Ти маєш право на щастя. У будь–якому віці.
У цей момент у двері постукали, і на порозі з’явився Віталій із букетом ромашок.
– Здрастуйте, – сказав він, переводячи погляд із Світлани на Мар’яна. – Я не вчасно?
– Дуже вчасно, – усміхнувся Мар’ян, встаючи. – Здається, нам треба обговорити деталі одного весілля.
Розписалися вони у жовтні – без пишної урочистості, але з теплими посмішками нечисленних гостей. Ліля прийшла з кам’яним обличчям, міцно тримаючи на руках Матвійка, але коли малюк потягнувся до Віталія Степановича і радісно щось заговорив, навіть вона не змогла стримати посмішки.
– Нічого собі, – прошепотіла вона чоловікові. – Матвійко його визнав.
– Діти відчувають добрих людей, – просто відповів Мар’ян.
Після скромного святкового обіду, коли гості розійшлися, а Мар’ян із сім’єю вирушили спати, Віталій узяв Світлану за руку.
– Ну що, ласкаво просимо до нового життя.
– Знаєш, про що я найбільше переживала, Вітю? – спитала вона ввечері, коли вони сиділи біля пічки. – Що подумають люди. Шістдесят років жінці – і знову заміж. Скажуть – зовсім вже стара.
– А мені все одно, що скажуть, – Віталій обійняв її за плечі. Тепер, коли доля подарувала мені ще один шанс – кому яке діло, шістдесят мені чи вісімдесят?
І жінка раптом зрозуміла, що їй теж байдуже. Важливо лише те, як тріпоче серце поряд із цією людиною, і як спокійно стає на душі, коли вона поряд.
– Переїжджатимеш до мене чи тут залишимось? – запитав Віталій.
– Давай поки що тут, – попросила Світлана – Я тільки–но обжилася. А потім буде видно. Два будинки – це теж непогано?
– Два будинки для однієї родини, – кивнув він. – Мені подобається.
Через рік Світлана Іванівна– тепер уже заміжня жінка – сиділа на оновленій веранді і дивилася, як Віталій вчить п’ятирічну сусідську дівчинку і майже дворічного Матвія запускати повітряного змія.
Після серйозної розмови Мар’яна з Лілею відбулися великі зміни. Невістка не відразу, але поступово відтанула, особливо коли побачила, як щиро Віталій Степанович ставиться до свекрухи, без будь–якої корисливості.
А навесні трапилося непередбачене – Лілі запропонували тримісячне стажування, і питання з літнім відпочинком для Матвія вирішилося саме собою.
Ліля, на подив усіх, не тільки привезла онука на все літо, а й сама залишилася на тиждень – «відпочити від міської задухи», як вона сказала.
Увечері, коли дитина заснула, а дорослі зібралися на веранді, Світлана розлила по чашках чай.
– Ніколи б не подумала, що в селі так спокійно, – зізналася Ліля.
– Приїжджайте частіше, – посміхнулася Світлана. – Будинок великий, місця всім вистачить.
– Наступного разу, мабуть, приїдемо, – несподівано погодилася невістка. – Матвієві тут добре, та й я… відпочиваю тут.
Коли всі розійшлися, Віталій обійняв дружину за плечі.
– Про що задумалася, Світланко?
– Про те, що іноді треба відпустити одне, щоб отримати щось інше.
Я боялася втратити квартиру – знайшла будинок. Боялася самотності – знайшла тебе.
Боялася розлуки із сином – а наші стосунки стали лише міцнішими.
– А я ось думаю, – сказав Віталій, – що у будь–якому віці найголовніше – це не стіни, а люди, які роблять ці стіни будинком. І мені пощастило знайти свій будинок поряд із тобою.
Світлана Іванівна посміхнулася і міцніше пригорнулася до чоловіка, дивлячись на перші зірки, що зʼявлялися у вересневому небі.
Квартирне питання, яке так турбувало її рік тому, тепер здавалося таким вже незначним порівняно з тим, що вона знайшла.
Катерина Вернидуб
