Світлана сиділа на кухні, тримаючи в руках чашку з холодним чаєм, і не могла повірити своїм вухам. За вікном вечоріло, грудневий сніг тихо падав на подвір’я старого будинку в маленькому містечку на Київщині.
Вона щойно повернулася з поліклініки, де лікарка, молода жінка з суворим поглядом, сказала: «Вам потрібен санаторій, Світлано Іванівно. Мінімум три тижні в Трускавці чи Миргороді».
Світлана рада була б. Давно мріяла про тишу, про процедури, про те, щоб хоч раз поспати довше сьомої ранку. Але як сказати про це Миколі? Останнім часом він став дратівливим, бурчав, що грошей ледве вистачає на комуналку, що пенсія мізерна, що діти за кордоном і ніхто не допомагає.
Вона дочекалася, коли він повернеться з гаража, де цілими днями возився зі своєю старою «Волгою». Микола увійшов, струшуючи сніг з чобіт, червонолиций від морозу.
— Ну що там у лікаря? — спитав, не дивлячись на неї, знімаючи куртку.
— Сказала, що санаторій потрібен. Три тижні. Путівка через профспілку, недорого, але все одно треба платити.
Микола завмер біля вішалки. Потім повернувся, і в очах у нього було щось дивне — ніби злість, ніби образа.
— Санаторій? — перепитав тихо. — А хто за мною дивитися буде?
— Та ти ж здоровий, Миколо! Сам собі їсти звариш, попереш. Я ж не на рік їду.
Він сів за стіл навпроти неї, довго мовчав, дивлячись у вікно.
— Світлано… — нарешті сказав, і голос у нього був чужий, металевий. — Якщо ти так хочеш у той санаторій… то давай розлучимось.
Вона подумала, що осліпила. Чашка випала з рук і розбилася об підлогу.
— Що ти сказав?
— Те, що чула. Розлучимось офіційно. Тоді держава тебе відправить у санаторій безкоштовно. Бо ти одна. Нема за тобою кому дивитися. Діти всі за кордоном — Оксана в Польщі, Андрій у Німеччині, Маринка в Канаді. Ніхто не приїде. Офіційно ти будеш одинока пенсіонерка. Путівку дадуть.
Світлана відчула, як усередині щось стиснуло. Вона дивилась на чоловіка, з яким прожила двадцять сім років, народила трьох дітей, пережила дев’яності, коли не було за що купити хліба, пережила його зраду в дві тисячі третьому, коли він пів року жив у іншої, а потім повернувся, плачучи на колінах. І ось тепер — це.
— Ти… серйозно? — прошепотіла вона.
— Абсолютно. Я все продумав. Розлучимось по-тихому, в РАЦСі. Ти поїдеш у санаторій. А як повернешся — знову розпишемось. Нічого страшного. Папірець один.
Вона встала, тримаючись за стіл.
— Папірець? Микола, ми ж сорок п’ять років разом! З вісімнадцяти років! Ти що, з глузду з’їхав?
— Я з глузду не з’їхав. Я просто втомився. Втомився, що все на мені. Що ти хворієш, а я маю бігати, варити, прати. Втомився, що грошей немає. А так — хоч ти відпочинеш, хоч я.
Світлана вийшла з кухні, не сказавши більше ні слова. Зайшла до своєї кімнати — колись дитячої, а тепер її, бо Микола спав у вітальні на розкладному дивані, «щоб спина не боліла». Вона сіла на ліжко й заплакала. Тихо, щоб він не чув.
Наступного дня вона не готувала сніданку. Микола встав, побурчав, зварив собі яєць, пішов у гараж. Вона сиділа біля вікна й дивилась, як сніг падає.
Ввечері він знову почав.
— Ну то що, Світлано? Підеш у РАЦС завтра? Я вже дізнався — черги немає.
— Ні, — сказала вона твердо. — Не піду.
— Чому? Ти ж сама хочеш у санаторій!
— Хочу. Але не ціною розлучення. Навіть фіктивного.
— Та що ти вигадуєш! Ніхто й не дізнається!
— Я дізнаюся. І Бог дізнається. І діти дізнаються — бо в документах буде написано.
Микола махнув рукою й пішов дивитися телевізор.
Так минув тиждень. Вони майже не розмовляли. Світлана готувала їсти, але ставила його порцію на стіл мовчки. Він їв і йшов.
Одного вечора задзвонила Оксана — старша донька з Польщі.
— Мамо, як ви там? Батько що каже про санаторій?
Світлана не витримала. Розповіла все. Через сльози, уривками.
Оксана довго мовчала.
— Мамо… я зараз передзвоню.
Через пів години зателефонував Андрій. Потім Марина. Всі троє.
Наступного ранку, у суботу, Микола прокинувся від дзвінка у двері. Відкрив — на порозі стояла Оксана. З валізою. Сніг на волоссі.
— Привіт, тату, — сказала холодно. — Я приїхала. На три тижні. Мама поїде в санаторій, а я за тобою дивитимусь.
Микола оторопів.
— Ти ж на роботі… як ти…
— Взяла відпустку за свій рахунок. І путівку мамі вже купили — ми втрьох скинулися. Завтра вона їде в Трускавець.
З хати вийшла Світлана, бліда, але з піднятою головою.
— Оксанко… ти що…
— Мамо, збирайся. Я тут. І Андрій з Мариною приїдуть на Різдво. Ми все вирішили.
Микола стояв у дверях, як громом ударений.
— То ви… всі разом… проти мене?
Оксана подивилася на нього прямо.
— Тату, ми не проти тебе. Ми за маму. І за вас обох. Але те, що ти запропонував — це ганьба. Ти хотів розлучитися з мамою, щоб держава заплатила за її лікування? Ти серйозно?
Микола опустив голову.
— Я… просто хотів, щоб їй було краще. І мені легше.
— Легше? — Оксана підвищила голос. — Тобі легше, коли мама одна, без тебе, поїде? Ти уявляєш, як вона почувалася, коли ти це сказав?
Світлана підійшла до чоловіка, взяла його за руку.
— Миколо… я тебе кохаю. І досі. Але те, що ти сказав. Я думала, що ми разом до кінця. А ти готовий папірець підписати, щоб від мене відв’язатися.
Микола раптом сів прямо на порозі, на холодній підлозі.
— Світлано… пробач. Я злякався. Злякався, що ти поїдеш, а я один залишуся. Що без тебе не впораюся. І замість сказати це — вигадав дурницю.
Оксана дивилася на них, і очі в неї були мокрі.
— Тату… ти що, думав, що ми тебе кинемо? Ми ж твої діти.
Микола підвівся, обійняв Світлану. Міцно-міцно.
— Не їдь, — прошепотів. — Не треба ніякого санаторію. Я сам тебе лікувати буду. Массаж робитиму, відвари варитиму. Тільки не їдь.
Світлана відсторонилася, подивилася йому в очі.
— Ні, Миколо. Я поїду. Бо мені справді треба. Але не тому, що ми розлучилися. А тому, що ти мене відпустиш. З любов’ю. І чекатимеш.
Він кивнув.
— Відпущу. І чекатиму. І зустріну на вокзалі з квітами.
Оксана усміхнулася вперше за весь час.
— Оце вже більше схоже на мого тата.
Наступного дня Світлана поїхала в Трускавець. Микола з Оксаною проводжали її на поїзд. Він справді купив троянди — червоні, дорогі, хоч і пенсія маленька.
Коли поїзд рушив, Світлана виглянула у вікно. Микола стояв на пероні, тримаючи доньку за плече, і махав рукою. І плакав. Вона теж плакала.
У санаторії вона відпочивала по-справжньому вперше за багато років. Пила «Нафтусю», ходила на процедури, гуляла парком.
І щовечора телефонувала додому.
— Як там Микола? — питала.
— Нормально, — відповідала Оксана. — Варить борщ. Погано, але старається. І гараж прибрав. І до сусідки тітки Галі ходив — просив рецепт пиріжків, як ти печеш.
Через три тижні Світлана повернулася. Здоровіша, рум’яніша, з посмішкою.
На вокзалі її зустрічали всі троє — Микола, Оксана й Андрій з Мариною, які прилетіли на Різдво.
Микола підбіг першим, обійняв, поцілував.
— Вибач мені, Світлано.
Вдома на столі стояли пиріжки — кривенькі, але смачні. І борщ. І кутя на Святвечір.
Сиділи всі разом — п’ятеро. Давно так не було.
Микола підвівся, підняв чарку.
— За мою Світлану. За те, що вона в мене є. І за те, що я мало не втратив її через свою дурість. І за наших дітей — що не дали мені стати останнім..
Світлана усміхнулася.
— І за те, що ми разом. По-справжньому. Без жодних папірців.
Вони чокнулися. І в хаті стало тепло, як ніколи.
А навесні Микола сам зібрав документи й відвіз Світлану в санаторій ще раз. Уже разом з Оксаною оплачував. І чекав її щодня, телефонуючи тричі на день.
І більше ніколи не пропонував розлучатися. Навіть жартома.
Наталія Веселка
