— Світлано, ти бачила ці цифри в кабінеті? У мене таке враження, що я не квартиру опалюю, а замок у Німеччині! З такими цінами на газ твоя паска на десяти жовтках — це не випічка, це інвестиційний актив!
Квітень у місті Світловодську зазвичай нагадував старий телевізор, який ніяк не міг налаштувати чіткість картинки: то сірий туман, то раптове яскраве сонце, від якого боліли очі. Але цього року весна була особливою — «ранньою», як казали на базарі, а отже, Великдень дихав у потилицю вже на початку місяця.
Галина Іванівна прокинулася о п’ятій ранку. У її віці сон був привілеєм, а не фізіологічною потребою. Вона лежала під важкою ватяною ковдрою, слухаючи, як старий холодильник «Дніпро» у кухні заводить свою нескінченну пісню про знос компресора. Вона знала: сьогодні — Страсний Четвер. День, коли вирішується доля кулінарної репутації на весь наступний рік.
У Галини був План. План з великої літери. Її паска — це була легенда вулиці Вишневої. Рецепт вона тримала в голові, як державну таємницю, хоча всі знали: справа у двадцяти жовтках від домашніх курей та особливому коньяку, який їй привозив племінник із самого Закарпаття.
Через стіну, у квартирі №14, прокидалася Світлана. Вона була на п’ять років молодшою за Галину, що давало їй право вважати себе представницею «молодіжного крила» пенсіонерок. Світлана не вірила в коньяк. Вона вірила в YouTube, кулінарні блоги та іноземні назви, які Галина навіть не намагалася вимовляти.
— Маскарпоне… — прошепотіла Світлана, потягуючись у ліжку. — Цього року я їх усіх вб’ю наповал. Це буде не паска, це буде панеттоне.
Вона вже уявляла, як виставить фото в Instagram (який їй встановив онук і навчив робити «фільтри для соковитості»). Це була її зброя в мовчазній дуелі, яка тривала між подругами вже три десятиліття.
Їхня спільна кулінарна історія почалася ще в гуртожитку хлібозаводу в 1985-му. Тоді вони ділили одну сковорідку на двох, а тепер — одну сходову клітку. Традиційно вони готували «великий заміс» разом у Галини, бо її кухня була на три метри більшою, що в умовах «хрущовки» вважалося залом для прийомів.
О дев’ятій ранку Світлана постукала у двері, тримаючи в руках паперовий пакет із логотипом дорогого супермаркету.
— Ну що, Галю, готова до кулінарної революції? — з порога запитала вона.
Галина, яка вже просіяла три кілограми борошна через сито, що більше нагадувало антикварну річ, окинула подругу підозрілим поглядом.
— Яка ще революція, Свєто? Ми паску печемо чи барикади будуємо?
— Революція смаку! Дивись, що я дістала. Це цукати з папайї, лайм і… та-да-дам! Сир маскарпоне!
Галина зупинилася. Борошно, що висіло в повітрі тонким пилом, здавалося, застигло.
— Маска… що? Свєто, ти знову за своє? Минулого року ти додала в тісто насіння чіа, і мій Степан три дні плювався, казав, що в пасці пісок. Ти розумієш, що Великдень — це традиція? Тісто має пахнути ваніллю і домом, а не екзотичним фруктом, назва якого схожа на хворобу!
Світлана поставила пакет на стіл поруч із величезною емальованою мискою Галини.
— Це не хвороба, це італійська класика! Твої паски — це гастрономічний археозой. Вони важкі, Галю. Ними можна цвяхи забивати. А мої будуть легкими, як подих весни!
— Подих весни? — Галина Іванівна почервоніла.
— Моя баба Ганна казала: якщо паска легка — значить господарка ледача, тісто не вистояла, руки не приклала. Паска має мати вагу! Вона має бути такою, щоб один шматок з’їв — і до вечора ситий. А твої «хмаринки» — це так, для міських нероб, які хліба справжнього не бачили!
Конфлікт, який роками вирівнювався спільними чаюваннями, раптом вибухнув. Можливо, винна була магнітна буря, а можливо — довга зима.
— Та ти просто заздриш! — вигукнула Світлана. — Заздриш, бо в мене випічка сучасна, а в тебе — як у 1954 році!
— Заздрю? Тобі? — Галина схопила ополоник як жезл влади. — Іди геть зі своєю папаєю до себе на кухню! Іди і печи там свої ватрушки для ТікТоку! А я буду пекти справжню паску. Самотньо, але з честю!
Двері за Світланою грюкнули так, що в серванті задзвенів кришталь, який Галина діставала лише на весілля та похорони.
Наступні два дні були найважчими. Великдень наближався, але святкового настрою не було. Галина Іванівна сама місила тісто, відчуваючи кожним м’язом свою «героїчну самотність». Тісто, проте, вередувало: то не хотіло підніматися через протяг, то здавалося занадто крутим. Без Світлани, яка завжди жартувала і «підганяла» дріжджі своїм сміхом, кухня стала холодною.
Світлана у себе вдома теж зазнавала фіаско. Її маскарпоне виявилося занадто жирним, і тісто розповзалося по деку, як налякана медуза. Вона тричі плакала, дивлячись у духовку, але гордість не дозволяла їй піти на два метри ліворуч і попросити поради.
Але справжній удар чекав на них не на кухні. У суботу вранці, коли місто занурилося в передсвяткову метушню, поштарка принесла «листи щастя».
Галина Іванівна відкрила свою квитанцію за опалення і сіла прямо на табуретку в коридорі.
— Чотири тисячі… вісімсот… — прошепотіла вона. — За що? За те, що я всю зиму в трьох кофтах спала?
Вона глянула на свою паску. Велика, золотиста, за застарілим рецептом. Тепер вона здавалася їй неймовірно дорогою. Кожна хвилина роботи духовки тепер перераховувалася в кубометри газу, а кожен градус тепла в батареях — у частину її пенсії.
Тим часом Світлана за своєю стіною відчувала те саме. Її «сучасна паска» з італійськими інгредієнтами тепер виглядала як бенкет під час чуми. Ціна на опалення за березень перекреслила всі її плани на нові туфлі.
Обом жінкам до смерті хотілося обговорити це. Вилити жовч на ЖЕК, на уряд, на світову несправедливість. Але як це зробити, коли ти в стані війни з єдиною людиною, яка здатна тебе зрозуміти?
Люся була місцевим Психологом з великої літери «П», хоча на її вивісці було написано просто: «Манікюрний кабінет. Нарощування. Дизайн». Вона знала про мешканців району все: хто з ким розлучився, хто скільки заборгував за воду і чия невістка не вміє варити борщ.
Субота перед Великоднем була в Люсі забита вщент. Галина Іванівна була записана на одинадцяту. Вона прийшла раніше, бо вдома стіни на неї тиснули. Вона сіла в крісло, поклавши руки з порепаною від борошна шкірою на стіл. — Люсю, зроби мені щось таке… бойове. Червоне. Як прапор перелоги.
Через три хвилини двері відчинилися. На порозі стояла Світлана. Вона була записана на одинадцяту сорок п’ять, але теж не витримала домашнього ув’язнення.
Запала тиша. Люся, яка якраз відсувала кутикулу Галині, завмерла. Вона знала про сварку (у Світловодську новини подорожують швидше за світло).
— О, Світлано Василівно, ви раніше. Сідайте на диванчик, я зараз звільнюся, — промовила Люся, намагаючись не дивитися на Галину.
Галина Іванівна демонстративно дивилася у вікно, де на дроті гойдався самотній голуб. Світлана сіла на край дивана, вивчаючи палітру лаків з таким інтересом, ніби це була карта скарбів.
— Люсю, — раптом сказала Світлана в порожнечу кімнати. — А ти бачила, що вони за газ накрутили?
Галина Іванівна здригнулася. Голуб на дроті перестав бути цікавим.
— Ой, не кажіть, Світлано Василівно, — зітхнула Люся. — У мене в кабінеті теж оренда піднялася через ці платіжки. Страшно жити.
— «Страшно» — це не те слово! — не витримала Галина Іванівна, повертаючись до подруги. — Це геноцид кулінарії! Я вчора порахувала: щоб спекти десять пасок, мені треба половину субсидії спалити в духовці!
Світлана підскочила з дивана.
— Отож! Галю! У мене чотири вісімсот за березень! При тому, що я батарею в спальні ковдрою накривала, щоб не гріла зайве! Вони там у кабінетах зовсім здуріли? Вони думають, ми тут на нафтових вишках сидимо?
— Та які вишки! — Галина вже забула, що вони не розмовляють. — Я в абонвідділ дзвонила, так мені та дівчина, соплячка, каже: «Коригування за температурний режим». Яке коригування? У мене в квартирі було плюс вісімнадцять! Я кота гріла своїм тілом!
— І я! — Світлана вже стояла поруч із кріслом Галини. — Мій Барсик під ковдру залізав, тільки ніс стирчав. Це ж не опалення, це здирництво.
Люся працювала мовчки, спостерігаючи, як дві жінки, що ще десять хвилин тому були готові розірвати одна одну за рецепт тіста, тепер об’єдналися в потужний антитарифний фронт.
— А паска що? — обережно запитала Люся. — Спекли?
Галина Іванівна зітхнула.
— Спекла. Але без душі, Люсю. Сама сиділа, місила… Степан мій тільки бурчить під руку. Тісто ж воно… воно ж компанію любить. Щоб плітки були, щоб сміх. А воно в тиші не росте.
Світлана опустила очі.
— І в мене… маскарпоне цей… Будь він неладний. Розповзлося все. Галю, я ж хотіла як краще. Хотіла, щоб ми з тобою як у Європі… А воно вийшло як у ЖЕКу.
Галина Іванівна подивилася на свої нігті, які Люся вкривала яскравим, соковитим червоним лаком.
— Знаєш, Свєтко… Європа — це добре. Але маскарпоне твій нашому газу не товариш. Занадто жирно нам зараз так жити. Нам би хоч на дріжджі вистачило.
Світлана сіла поруч на табуретку.
— Пробач мені, Галю. Я дурна. Хотіла випендритися. Твоя паска — вона ж справжня. Я вчора свою спробувала — наче солодкий омлет. Тьху.
Галина Іванівна простягнула руку і торкнулася плеча подруги.
— Та ладно тобі. Моя теж… сухувата вийшла. Бо я сердилася, коли цукор сипала. Насипала стільки, що тепер зуби зведуть. Треба було твою папаю додати, вона б вологу тримала.
Люся закінчила роботу.
— Ну от, дівчата. Обидві з червоними нігтями. Великодня дипломатія в дії.
Вони вийшли з салону під руку. Сонце нарешті пробилося крізь хмари, освітлюючи калюжі на Вишневій.
— Знаєш, що я думаю? — сказала Галина. — Наступного року будемо пекти в мене, але духовку вмикатимемо один раз. На два дека одразу.
— І газ зекономимо! — підхопила Світлана. — І рецепт змішаємо. Твій коньяк — мої цукати. Твоє борошно — моя глазур.
Вони зайшли в квартиру Галини. На столі лежали платіжки, але тепер вони не здавалися такими неприємними, бо їх було з ким обговорити. Галина виставила свою «важку» паску, Світлана принесла свою «хмаринку».
— А знаєш, — сказала Світлана, куштуючи шматок паски Галини. — Якщо її розмочити в чаї — то це просто пісня. Така витримка!
— А твоя, — Галина жувала «хмаринку», — якщо її зверху моєю глазур’ю покрити, щоб не розсипалася — то буде справжній шедевр.
Вони сиділи на кухні, дві літні жінки з ідеальним червоним манікюром, і обговорювали стратегію походу в ЖЕК у вівторок. Вони вирішили, що вдягнуть свої найкращі капелюшки, нафарбують губи і виставлять свої нігті перед очима начальника абонвідділу як символ того, що їхній дух не зламати ніякими тарифами.
Бо паска — це не просто тісто. Це здатність прощати. А газ — це не просто паливо. Це привід для того, щоб згадати: разом тепліше. Навіть якщо батареї ледь живі.
