fbpx

– Синку, вернулася вона. З дочкою і чоловіком. Без ноги він, правда, і контужений. Михась схопився за голову, завив, застогнав, як звір. А через місяць одружився з сусідською дівчиною Зінкою, якій ледь сімнадцять стукнуло

Поліцаї ходили від хати до хати і оголошували прізвища молодих людей, які мають їхати на роботи в «країну мрій». Матері заливалися гіркими сльозами, оплакуючи долю своїх юних дочок та синів. Згорьована Мотря збирала клунок для своєї 18-річної Марусі, яка тряслася від страху перед поїздкою.

– Перекажу Михасеві, що мене забирають, – тремтячим голосом прошепотіла дівчина.

Михась – її наречений, з яким мали побратися після Петрівки. А тут така біда! Хлопець цілував заплакане обличчя коханої, заспокоював її, а сам не міг придумати, що робити. Сховати Марусю? Будуть шукати, як знайдуть – всю сім’ю розстріляють. Втекти разом у ліс? Та куди? Як не на партизанів натраплять, то на бандерівців. Думки одна поперед одною скакали в гарячій Михасевій голові. І раптом його осяяла несподівана здогадка.

– Не плач, Марусю, мила, я все придумав.

Він добровільно записався в остарбайтери.

…З тривогою на серці Михась і Маруся покидали рідне село. Що їх чекає на чужині? Чи вернуться коли додому, чи зогниють їхні кісточки у далекій Германії? Тішило одне – вони разом.

Але у німецькому місті молодят розділили. Михася погнали у колоні разом з хлопцями в інший ешелон, який віз їх на завод за сотню кілометрів у Гамбург. А Марусю забрала до себе в село сім’я німецького господаря.

– Пам’ятай мене, Марусю! – гукнув Михась і помахав на прощання рукою.

А дівчина заливалася слізьми. Самотня, нещасна, на чужині серед фашистів.

Як їй велося у німців, Михась нічого не знав. Він день у день працював на заводі, заробляючи пайок, і мріяв побачити свою Марусю. Тож коли одного дня над містом закружляли літаки з червоними зірками, неймовірно зрадів: нарешті закінчилася війна і їх визволять!

– Стройся, изменники Родины! – гаркнув радянський офіцер. – Счас, б…, будете отвечать! Разберемся со всеми!

І погнали не додому, а на… фронт. Ще до 46-го Михась служив у штрафбаті в Маньчжурії.

Повернувся додому змарнілим, нещасним, змученим. Дякувати Богові, застав усіх живими. Обійнявся з братами, сестрами, батьками.

– Щось про Марусю чути? Жива? – зронилося з його вуст.

Від запитання домашні завмерли і мовчки стали виходити з хати. Лише мати сіла за стіл і, важко зітхнувши, ніжно взяла його руку:

– Синку, вернулася вона. З дочкою і чоловіком… Без ноги він, правда, і контужений.

Схопився за голову, завив, застогнав, як звір.

А через місяць одружився з сусідською дівчиною Зінкою, якій ледь сімнадцять стукнуло. Нажили з нею п’ятеро діток. Гляділи, ростили, але серце Михася тануло лише тоді, коли бачив Марусю. А вони стрічалися у селі час від часу. Вона трудилася дояркою, він – трактористом. Глянуть закохано один на одного, і відводять погляд. Скільки ніжності і невимовного болю за втраченим було в тих очах! Якось застав її у корівнику, пригорнув, притиснув. Цілував очі, губи, коси… Але Маруся вирвалася з його міцних обіймів і втекла, кинувши навздогін:

– Не чіпай мене ніколи! Я клятву дала!

Роки минали, діти підросли. І одного дня до Марусі дійшли сільські плітки. Зранку, коли вигнали корову, по воду прийшла сусідка:

– Твоя Олька вдома? – хитро посміхнулася. – Гляди дівку.

– А то що? – підозріло глянула на неї з-під лоба.

– А то Михасів синок вкраде, – кинула сусідка, викручуючи відро з колодязя.

Миттю кинулася у хату до дочки. Стала шарпати її заспану.

– Олю, чуєш? Прокляну, як буде ходити до тебе син Михася! Прокляну!

Спросоння дочка не могла докумекати, що хоче мати. Чого вона, розтріпана, з переляканими очима, шарпає її.

– Та він до мене не ходить. Мене Стьопка агрономів любить, – позіхнула, – і я його, – та й повернулася до стіни додивлятися сни.

У Марусі від полегшення аж холод в ноги пішов.

Її єдина дочка Оля через пів року таки побралася з агрономовим сином Степаном. Як же тішилася Маруся зятеві, як йому догоджала! А Михасів син скоро теж одружився з дівчиною із сусіднього села. Усе нібито було добре.

Та скоро не стало Марусиного чоловік, а незадовго і Михасева дружина. І п’ятдесяти не мали, як пішли у у засвіти. Витримав Михась рік і прийшов до Марусі:

– Не проганяй… Не можу без тебе… Не будемо молодость нагадувати…

Обнялися, гірко заридали за втраченими літами. Михась переніс свої речі у Марусину хату. І стали жити у радості, надолужуючи стільки літ. Аж поки через тиждень на з’явилася дочка Оля, дізнавшись про мамине заміжжя. Сердита, розхристана увірвалася до хати. Михась якраз вечеряв, Маруся проціджувала молоко.

– Мамо, ви на старість будете мене позорити? Після тільки рік пройшов, як батька не стало, а ви вже як голубки, – її голос тремтів від гніву.

– Сядь, дитино, вспокойся…

І Маруся стала розказувати історію, яку ніхто не знав. Німці розлучили її з нареченим Михасем. Більше вони не бачилися. Коли її визволили, на вокзалі у Бресті підійшов на милицях молодий чоловік без ноги. Розказав, що його село спалене, всі рідних не стало, йому нема куди вертатися. «Якщо приймеш мене такого, то буду глядіти твою дочку, як рідну», – сказав. Що було робити? Про Михася нічого не знала, чи живий, чи вже нема на цьому світі. А як було з дитям додому вертатися? Щоб не осоромити батьків на ціле село, там у Бресті і розписалися.

– Нічого не розумію, – вражено крутнула головою Оля.

– То Оля не Іванова?! – і собі здивувався Михась.

– Твоя, Михасе, твоя, – усміхнулася крізь сльози. – Я була вагітна, коли нас погнали в Німеччину.

У хаті запанувала тиша. Батько і дочка вражено дивилися один на одного. Маруся обняла Михася, пригорнула Олю.

– Простіте мене, що так довго вам не казала…

Автор – Юлія ШЕВЧУК, за матеріалами видання “Вісник”

You cannot copy content of this page