Коли люди запитують мене про дитинство, я намагаюся уникати правди. Розповідаю загальні речі, як у всіх, щоб не викликати зайвих питань. Бо розповісти, що моя мама — чудова людина, але живе під владою чоловіка, який здатен керувати нею, як лялькою — це не те, що люди хочуть чути.
Я завжди знала, що батько суворий. Ще змалечку він встановлював свої правила і ми з братом мали їх дотримуватися. Але коли я була підлітком, ця суворість почала переростати у щось більш похмуре. Вдома панувала атмосфера напруги. Здавалось, що кожен наш вчинок міг стати причиною для нової хвилі. гніву. І тоді я вирішила — як тільки випаде нагода, втечу з цього дому.
Той день настав, коли мені виповнилося шістнадцять. Брат, який був старшим на кілька років, уже зняв собі квартиру в іншому місті, тож я переїхала до нього. Ті перші місяці на свободі були найсолодшими у моєму житті. Здавалося, що я дихаю вперше. Мене не переслідують докори, не змушують відповідати за те, що я навіть не робила.
Але мама залишилася. І щоразу, коли я думала про неї, у серці з’являлося відчуття провини та безпорадності. Я намагалася говорити з нею телефоном, пояснити, що вона має право жити по-іншому.
Одного дня я нарешті наважилася і приїхала до неї. Прямо на очах у батька. Він дивився на мене зі зневагою, але промовчав. А от мама плакала й обіймала мене. Ми говорили на кухні.
— Мамо, чому ти дозволяєш йому так з тобою поводитися? — запитала я, дивлячись їй прямо в очі.
Вона нервово посміхнулася й опустила погляд.
— Доню, я вже звикла, — відповіла вона. — Ну, і куди мені щось міняти? Тридцять п’ять років разом прожили. Я кохаю його, яким він є.
Я ледве стримала сльози. Вона кохає? Кохає людину, яка контролює кожен її крок, забороняє їй виходити з дому без дозволу, забороняє бачити власних дітей? У моїй голові це не вкладалося.
— Ти маєш право на своє життя, мамо! На своє щастя! — не витримала я. — І на дітей, які тебе люблять й хочуть бачити!
— Дитино, — її голос здригнувся. – Я вже не молода. Мені легше так. Я знаю, як із ним ужитися. У вас з братом своє життя та й навіщо вам це?
Я тоді відчула, як щось всередині мене зламалося. Я повернулася до брата й пообіцяла більше не втручатися. Але осад, через цю відмову залишився.
Через два роки після тої розмови у мене з’явився син. І як же я хотіла, щоб мама була поруч. Але вона не приїхала. Батько заборонив їй їхати. Ми навіть не обговорювали це — мама просто не з’явилася у День народження онука.
Коли я дзвонила, вона мовчала, ніби чекаючи, що я зрозумію все без слів. І я зрозуміла. Знову я для неї на другому плані, бо головне — це не порушити правила, встановлені її чоловіком.
Минув час. Синові було вже два роки, коли я знову зважилась приїхати до матері. Я знала, що вона відмовиться від зустрічі, якщо я попереджу, тому приїхала без попередження. На порозі стояв батько.
— Що ти тут забула? — холодно запитав він.
— Маму прийшла побачити, — сказала я, відчуваючи, як серце калатає.
— Вона тебе не чекає, — відповів він, і з презирством усміхнувся. — Іди звідси. Тобі тут не місце.
Я глибоко вдихнула, стримуючи себе.
— Я маю право бачити власну матір! Ти не маєш права забороняти їй спілкуватися з її дітьми! Хіба тобі самому не хочеться побачити онука?
— Маю право. І буду забороняти. А ти, якщо хочеш, можеш скаржитися кому хочеш. Мені байдуже, – він розвернувся і голосно гукнув: — Людо, скажи своїй доньці, щоб пішла!
Мама вийшла до нас, вся біла, схожа на привид. Її погляд був опущений. Вона не дивилася мені в очі.
— Мамо, скажи йому! Ти ж хочеш мене бачити! Хочеш бачити свого онука! Скажи йому!
Вона зітхнула й прошепотіла:
— Іди, доню. Я знаю, що тобі важко, але так треба.
Ці слова, промовлені тихо, ледь не розбили мене на шматки. Я дивилася на неї, на її опущені плечі, на сум у її очах. І зрозуміла, що це — кінець. Кінець нашої боротьби.
Я розвернулася і пішла. Але серце боліло від усвідомлення, що я назавжди втрачаю її. Мама залишилася з татом, бо так звикла. Бо звикла жити під його контролем, звикла відмовлятися від себе заради нього.
І хоч я ніколи не зможу змінити її вибір, але я зроблю все, щоб моя власна сім’я не знала таких проблем та не відчувала самотності. Я побудую для свого сина такий дім, де не буде страху, де кожен буде вільним бути собою. Бо я вирвалася з цього замкненого кола.
