Наташа сиділа на ліжку в номері готелю і плакала. Так дзвінко, як маленька дівчинка.
“Що трапилося?” співчутливо запитала я.
«Телефон довго мовчав, потім трубку взяла мати і сказала, що він поїхав, а куди: не знає! Як же так? Дзвонив з міжміського, слав телеграми, написав в листі: Приїжджай! Чекаю! Кохаю! Цілую! І ось! Кинув. Куди мені тепер іти?»
Наташа знову залилася сльозами. Ми жили в номері готелю одного з південних міст і я звичайно примітила, що вона чекає дитинку. Причому досить помітно все це.
«Заспокойся, а ти звідки? Рідні є?»
«З Західної. Мати у мене і племінниця. Але як же я назад повернуся? Соромно. Це він видно через племінницю не захотів зі мною одружуватися. Або йому мати не дозволила.»
«Чому через племінницю?» здивувалася я.
«У мене сестра близнючка 5 років тому дівчинку в цей світ привела, а сама так і не вийшла з наркозу. Ось я Маринку і удочерила.»
«Та такою дівчиною пишатися треба, а не кидати! Ти хто за фахом?»
«Торговельне училище закінчила.»
“Знаєш що? Через два дні у мене відрядження закінчується: поїхали зі мною на Київщину. Ми живемо якраз поруч з великим супермаркетом. Директор мій хороший знайомий і я його попрошу взяти тебе на роботу. На перших порах у нас поживеш, а потім тобі кімнату в гуртожитку знайдемо.»
Однак директор відмовився брати Наташу на роботу. Її постійно нудило: напевно хлопчик. Поки ми думали, шукали інші варіанти: приїхала Наталчина мати. «Збирайся додому, дочка без тебе плаче! Та й ніколи мені з нею сидіти!»
«Яка дочка? -здивувалася я.
«Дочка Маринка, їй п’ять років.»
«Вона ж говорила, що у неї сестра близнюк.»
«Та немає ніякої сестри і ніколи не було: вона у мене єдина. Онуку я сама вважайте виростила. Наташка до неї ночами не вставала: спала як бабак. Материнські інстинкти так і не прокинулися. І годувати відмовилася: наїлася часнику і туго перетягнулася рушником, щоб на танці бігати. Вона всім так говорить, що це її племінниця бо соромно. Тепер буде говорити, що два племінника»
А може соромно має бути батькам її дітей?
Фото ілюстративне з вільних джерел
