У моєму житті не було великої кількості моментів, коли я відчувала себе повністю комфортно в сім’ї чоловіка. Одним із таких моментів стало весілля. На той час я була молодою і наївною, думала, що кожна свекруха має бути як друга мама, а всі родичі чоловіка — це друзі та союзники. Але швидко я зрозуміла, що в реальності все не так просто. Я навіть не уявляла, як важко буде мати справу з моєю свекрухою.
Її звуть Людмила Іванівна, і, напевно, кожна свекруха може похвалитися своїми особливими рисами. Людмила Іванівна була досить суворою, впертою жінкою, яка звикла, що все в її домі має бути ідеально. І коли я з’явилася в її житті, її уявлення про ідеальність почали стрімко руйнуватися. Як виявилося, я не відповідаю її високим стандартам. І що найгірше — я це добре відчувала.
Ми з чоловіком переїхали в їхній будинок, бо так було зручніше для всіх. Спочатку я сприймала це як норму, але з часом почала помічати, як часто Людмила Іванівна закидає мені мої помилки, навіть на найдрібніші деталі. А потім почалися її вечірні розмови з сусідкою — Вірою, жінкою, яка жила через два двори від нашого дому. Віра була старша за свекруху, але, на мою думку, дуже схожа на неї в характері. Вони часто сиділи на лавочці у дворі, пили чай та обговорювали “мої» справи”.
Звісно, я не могла не почути деякі з їхніх розмов, хоча завжди намагалася не бути втрученою. Але коли вони почали обговорювати мене, це вже стало занадто очевидним.
“Людмило Іванівно, не розумію я її,” — почала Віра, злегка похитуючи головою, сидячи на старому дерев’яному стільці. “Та що там розуміти, Віро,” — відповіла свекруха, голос її був сповнений подиву й розчарування.
“Вона нічого не вміє, абсолютно. Раніше, якщо жінка виходила заміж, то вона повинна була якось прилаштуватися, розумієш? А ця навіть не намагається.
Я почала повільно відходити від кухонного вікна, але кожне слово лунав наче грім серед ясного неба.
“Ти ж бачиш, що вона неуважна. На свята все одно не допомагає. Вона і на кухні не розгортається як треба. А моїм синам завжди краще вдома.” Людмила Іванівна була не тільки мамою, але й уявною королевою дому, в якому я не могла знайти свого місця.
Я все більше намагалася триматися подалі від цих розмов, але іноді я чула, як вони продовжували вилаяти мою поведінку. “Ти бачила, Віро, як вона одягається? Ці її сукні, так, наче вона на вечірку йде, а не в магазин?”— засмучено говорила свекруха.
І так, кожного разу, коли вони думали, що я не чую, вони з Вірою обговорювали, як я не відповідаю їхнім вимогам. Я завжди намагалася робити все правильно, але так і не змогла знайти того балансу, якому б свекруха могла радіти.
Але я була не з тих, хто тихо сиди і терпить. Якось я вирішила вирватися з цього кола обговорень і сама підійшла до Людмили Іванівни
Мамо, ми можемо поговорити? — попросила я, підійшовши до неї, коли вона сиділа на лавочці з Вірою.
Свекруха знизала плечима, але навіть в її обличчі не було бажання розмовляти.
— Що ти хочеш, Людмило? — спитала вона, звертаючись до мене на «ти», навіть незважаючи на те, що я була її невісткою.
— Я хочу поговорити про те, що ви з Вірою постійно обговорюєте мене. Я все чую. І я не розумію, чому ви не можете мені просто сказати це, а не обговорювати за моєю спиною.
Ці слова стали дуже неприємними для неї. Вона відразу підняла голову, дивлячись на мене з нерозумінням і навіть трішки злякано. Віру ніби вітром здуло — вона встала і пішла.
“Та ти що, Людмило?” — сказала свекруха, стоячи переді мною. “Ти що, не розумієш? Я лише хочу для тебе як краще. Я бачу, що ти не вписуєшся у нашу родину. У тебе навіть не має тих якостей, що повинні бути у жінки.”
Її слова боліли, і я не могла дихати через образу. Але я розуміла, що це все без сенсу. Вона не могла зрозуміти, що не існує єдиного шаблону, під який повинна підходити кожна невістка. І я ніколи не буду такою, якою хоче бачити мене Людмила Іванівна.
Як мені говорити з моєю дорогою свекрушкою. Дайте будь ласка пораду.
Передрук в повному обсязі заборонено без письмового дозволу власника Сайту.
