Залишив після розлучення дружину без грошей, Антон задоволено потирав руки. А через три роки, випадково зустрівши колишню, не повірив своїм очам.
Антон завжди вважав себе господарем життя. Ще в університеті вмудрявся крутитися так, що однокурсники тільки дивувалися. Поки інші корпіли над підручниками, Антон уже повним ходом займався бізнесом. То машини перепродував, то комп’ютери збирав на замовлення. Тоді він і познайомився з Альбіною. Вона була скромна відмінниця. Вчилася на іноземній мові. На жвавих подруг Антона зовсім не була схожа. Але щось у ній його зачепило.
Антон гарно залицявся. Альбіна танула від уваги популярного хлопця. Невдовзі стали зустрічатися.
— Ти така гарна, — говорив Антон. — Навіщо тобі це навчання? Виходь за мене. Я тебе забезпечу.
Альбіна зніяковіло всміхалася:
— Я хочу працювати перекладачкою. Спілкуватися з людьми з усього світу.
Антон відмахувався.
— Та наспілкуєшся ще з якими-небудь моїми бізнес-партнерами.
Зрештою Альбіну він умовив. Побралися. Грошей вистачало. Невдовзі народився первісток — Димко. Альбіна з головою пішла в материнство. За кілька років з’явилася дочка Лєночка. Клопоти з двома малюками відбирали весь час і сили. Альбіна хотіла найняти няньку, щоб хоч якось продовжити працювати. Грошей у них адже вистачало. Та Антон був проти. З дітьми повинна бути мати. Альбіна крутилася як білка в колесі. Причому, вони з дітьми особливо не шикували.
Антон казав, що все вкладає в розвиток бізнесу. Зате сам то телевізор великий купить, то машину собі, то з друзями кудись вирушить. А коли Альбіна попросила фен, чоловік сказав, що й старий у неї нормальний.
Минали роки. Діти підросли, пішли до школи. Альбіна якось тепер почувалася самотньо. Чоловіка майже не бачила. А коли він удома був, увесь час у телефоні. Якщо Альбіна просила, щоб вони кудись сходили, Антон відповідав, що зайнятий. Атож. Зате на зустрічі з друзями в нього завжди час був.
Та Альбіна ніколи не думала, що може дійти до такого. Якось чоловік узяв і заявив їй:
— Нам краще розійтися, — випалив Антон. — Набридла мені вже ця вся сімейна гра. У мене є своє життя. І мені потрібна свобода.
— Як розійтися? — розгубилася Альбіна. — А як же діти? Як же я?
— Ну, щось придумаєш, — знизав плечима Антон. — Ти ж мати, зрештою. Впораєшся якось.
Так Альбіна за одну мить залишилася сама з двома дітьми й без засобів для існування. Антон з’їхав того ж вечора, забрав усі свої речі. Хоч би мав совість житло їй залишити. Перший час Альбіні не вірилося, що благополучне життя зруйнувалося за одну мить. Вона гасала містом у пошуках роботи. Дітей довелося з сусідкою залишати. Добре, вона хоч не проти була. У Катьки там своя дитина теж була. Та куди б жінка не приходила, брати її відмовлялися. Якщо за фахом намагалася, відмовляли, бо досвіду роботи не було. З великими труднощами вдалося влаштуватися прибиральницею в торговельний центр.
Це була не та робота, про яку Альбіна мріяла. Та грошей катастрофічно не вистачало. Довелося підробляти ночами. Діти часто залишалися самі. То з сусідами, то з друзями, то з бабусею, яка іноді приїжджала допомагати. Альбіна розривалася між роботою і домом. А тоді падала без сил по вечорах.
— Матусю, чому ти весь час на роботі? — питала маленька Лєна. — Я так скучила.
— Вибач, сонечко, — зітхала Альбіна. — Потрібно заробити гроші, щоб купити нам їжу та одяг.
— А тато? Він же заробляє багато. Чому він нам не допомагає?
Альбіна не знала, що відповісти. Антон наче випарувався з їхнього життя. Аліменти платив нерегулярно й зовсім мало. На дзвінки не відповідав.
Альбіна ледве трималася на плаву, коли прийшло ще одне випробування. Подзвонила мама й повідомила, що дідусь… Альбіна не могла повірити. Як же так? Жінка трималася з останніх сил. Потрібно бути опорою для мами. Та Альбіна не очікувала, що їй повідомить нотаріус. Виявляється, дідусь залишив заповіт. Жінка здивувалася. У дідуся ж нічого не було, крім старенького будинку в селі. Та нотаріус наполягав на зустрічі.
Альбіна насилу відпросилася з роботи й поїхала до контори. Там на неї чекав сюрприз. Виявилося, що дідусь усе життя потроху купував акції різних компаній. І тепер усю спадщину він залишив улюбленій онучці.
Альбіна не могла повірити своїм вухам. Сума здавалася нереальною. Цих грошей вистачило б на кілька років безбідного життя. Вона згадала, як дідусь завжди казав: «Бережи копієчку, онучко. Вона тебе колись виручить». Тепер ці слова набули нового сенсу. Альбіна змогла звільнитися з виснажливої роботи. Тепер більше часу присвячувала дітям. Димко та Лєночка були щасливі.
Альбіна вирішила використати гроші з розумом. Записалася на курси підвищення кваліфікації, щоб повернутися до професії. А частину коштів вклала в невеликий бізнес. Відкрила кафе в їхньому районі. Справи пішли вгору. Кафе швидко стало популярним. Альбіна найняла персонал, але сама теж часто працювала за стійкою.
Кафе процвітало, постійних клієнтів ставало дедалі більше. Жінка відчувала, що нарешті стала на ноги. Одного дня вона вирішила підмінити хвору офіціантку. Їй подобалось іноді працювати в залі. Так Альбіна краще відчувала атмосферу закладу, спілкувалася з відвідувачами.
Брязнув дзвіночок над вхідними дверима. Альбіна машинально повернулася, щоб привітати нових гостей, і завмерла. На порозі стояв Антон. Поруч із ним — молода ефектна блондинка. Серце промайнуло удар. Вона не бачила колишнього чоловіка вже більше трьох років. А тепер він у її кафе, з новою пасією. Взявши себе в руки, жінка підійшла до столика, який обрала пара.
— Доброго дня. Що будете замовляти? — промовила Альбіна.
Антон підвів очі від меню й здивовано витріщився на колишню дружину:
— Альбіно? Ти що, офіціанткою тут підробляєш? — у його голосі бриніло ледь приховане зловтішання.
— Так, я тут працюю, — спокійно відповіла жінка. — То що будете замовляти?
— Два капучино і круасани, — недбало кинув Антон. — Треба ж, докотилася. А я думав, ти все ще прибиральницею гаруєш. Хоча це, мабуть, підвищення, так? — він усміхнувся.
Блондинка засміялася, явно задоволена жартом свого супутника. Альбіна стрималася, щоб чого не сказати. Вона вище за це.
— Ваше замовлення буде готове за кілька хвилин, — промовила вона й попрямувала до стійки.
Поки чекала замовлення, краєм ока спостерігала за колишнім чоловіком. Антон і його супутниця сміялися. Спочатку Альбіна почувалася некомфортно, але потім на душі стало навіть якось весело. Який же Антон жалюгідний. І чому вона раніше цього не помічала?
Коли Альбіна принесла замовлення, Антон знову не втримався від коментаря:
— А ти непогано справляєшся. Може, це й є твоє покликання — каву подавати?
Альбіна нічого не відповіла. За деякий час брязнув дзвіночок. До кафе зайшли двоє чоловіків у дорогих костюмах.
— Альбіно! Як справи? — радісно привітав її один із них. — Ну що, обговоримо нашу пропозицію? Ти зараз вільна?
Альбіна всміхнулася:
— Ну, як бачите, підробляю трішки.
Другий чоловік засміявся.
— Ну ти як завжди. У твоєму становищі всі в кабінетах сидять, а ти тут, серед народу.
Альбіна зиркнула на приголомшеного Антона.
— Смачного.
Антон сидів з відкритим ротом.
— То ти власниця? — нарешті видавив він.
Альбіна всміхнулася:
— Так, це мій заклад. Смакуйте. Перепрошую, у мене важлива зустріч. Якщо що, можете звертатися до офіціантки Лєни. Он та, чорненька.
І Альбіна пішла в кабінет. Спиною прямо відчувала здивований погляд колишнього чоловіка. На душі було легко. Стало зрозуміло, що вона остаточно відпустила минуле. У кабінеті Альбіна обговорила з партнерами плани щодо розширення мережі.
Коли вийшла з кабінету, Антона та його супутниці вже не було. Альбіна підійшла до столика, щоб забрати посуд. А на серветці був нашвидкуруч накарябаний номер телефону. Вона усміхнулася й викинула її у сміття. Тепер те життя залишилося в минулому. А в неї нове. І краще, ніж раніше.
