— Я не шкодую. Він зрадив мене, нашу сім’ю, наші мрії. Мій колишній чоловік викрав усе — не тільки гроші й коштовності, але й мою довіру та любов. Якби пробачила — зрадила б себе. Так, я подала заяву. І правильно зробила. Нехай відповідає за свої гріхи. Я не жертва, я вижила, — сказала Орися.
Мій світ звалився в одну мить. Я, Орися, успішна жінка, мати двох дітей, власниця невеликої, але дуже прибуткової справи, сиджу зараз у своєму офісі й намагаюся зібрати думки докупи. Все це здається сном, кошмаром, який ніяк не закінчиться. Ще кілька тижнів тому у мене була сім’я, плани на майбутнє, мрія про будинок за містом та спокійне життя. Тепер це все перетворилося на руїни.
— Орися, ти точно хочеш це зробити? — запитала мене подруга Тетяна, тримаючи у руках заяву. — Це ж твій чоловік.
Я зітхнула. Чи був він моїм чоловіком останні кілька років? Важко сказати.
— Так, я написала заяву на власного чоловіка, — відповіла я твердо. — Він обікрав мене. Обікрав власних дітей.
Ці слова робили боляче, але це була правда. Так, він уже був колишнім. Я його більше не знала. Чоловік, з яким я прожила десять років, виявився злодієм. І не просто злодієм, а зрадником.
Все почалося того дня, коли я була на роботі. Я працювала над новим проєктом і отримала повідомлення від системи безпеки, що у нашому будинку спрацювала охоронна сигналізація. Я набрала чоловіка, але він не відповідав. Потім ще кілька разів. Ні дзвінків, ні повідомлень — повна тиша. Тривога наростала.
Я кинула всі справи й поїхала додому. На під’їзді до будинку побачила відчинені двері й відразу зрозуміла — щось сталося. Всередині панувала повна розруха. Шафи у спальні відкриті, все розкидане по підлозі. Було очевидно, що тут щось шукали. Але що саме? Сусіди нічого не бачили, тоді був час, коли всі на роботах.
Коли мій чоловік нарешті з’явився, він виглядав блідим й наляканим.
— Орися, заспокойся, — промовив він тихим голосом. — Головне, що всі живі. А майно і гроші ще заробимо та наживемо.
Але мене щось непокоїло. Я знала, що найбільш цінне у нашому домі не було просто на виду. Про деякі речі знали тільки найближчі. Наприклад, про шкатулку з коштовностями, яку я отримала у спадок від польської прабабусі. Я прикраси ніколи не носила і мало кому показувала. Але чоловік знав.
— Сергію, як це сталося? Ти ж був у місті? Як могли знати про наші коштовності?
Його погляд ухилявся від мого і в голові почали спливати підозри.
Минув тиждень, а моя тривога не зникала. Я помітила, як Сергій ставав дедалі нервовішим, а потім почала зникати частина грошей, які ми відкладали на будинок. У мене було багато запитань, але відповідей він не давав.
Одного вечора, після чергового напруженого дня, я вирішила поставити йому пряме питання.
— Сергію, що відбувається? Я знаю, що ти щось приховуєш. Чи не ти причетний до того “пограбування”? Адже про ті прикраси ніхто не знав, окрім нас двох.
Його обличчя раптом змінилося. Він більше не виглядав наляканим, радше втомленим й роздратованим.
— Орися, ти не розумієш, — почав він, уникаючи мого погляду. — Я зустрів іншу. Вероніка, вона — кохання всього мого життя. Але після розлучення ти ж не віддаси мені бізнес? А нам з нею потрібні гроші. У нас скоро буде син.
Мені ніби дали обухом по голові.
— Тобто ти не тільки крадій, але й зрадник? — ледь вимовила я, відчуваючи, як злість підіймається у мені хвилею.
— Мені потрібно забезпечити нову сім’ю, — продовжував він, ніби не чув моїх слів. — Я не хотів цього робити, але не бачив іншого виходу.
Я мовчала, намагаючись зрозуміти, як могла жити з цією людиною стільки років та не помічати його справжню сутність. Він вкрав не тільки мої коштовності, але й нашу спільну мрію, довіру, любов. Все, що ми будували разом.
— Ні, заяву я не заберу, — сказала я твердо, зібравши у кулак всю свою силу. — Щастя вам подружнього з Веронікою. Сподіваюся, вона тебе дочекається з виправної колонії.
Це були мої останні слова йому.
