-Ти подумав, як це змінить твоє життя?
Тарас сидів на лавці біля свого дому і важко розмірковував про своє життя. Він не міг повірити, що зовсім недавно зробив цей крок — одружився з жінкою, яка мала п’ятьох дітей, і була вже розлучена.
І хоча багато хто його відмовляв від такого рішення, він був упевнений, що це правильно.
— Ти що, з глузду з’їхав, Тарасе? — питав його друг Віктор, коли він вперше дізнався про його намір одружитися з Оленою. — Вона ж із п’ятьма дітьми! Це ж ціла “арава”.
Тарас, зазвичай спокійний і розважливий, відповів:
— Я все обдумав. Це не просто одруження. Це шанс бути частиною великої і сильної родини. Олена — чудова жінка, і я впевнений, що все буде добре. Я готовий до цього.
— А ти хочеш усе це на себе брати? — не відступав Віктор. — Ти ж знаєш, як важко поєднувати своє життя з дітьми, особливо, коли їх стільки.
Тарас лише посміхнувся і поклав руку на плечі друга.
— Я впевнений, що все вийде, — сказав він. — І я не боюся викликів. Більше того, я готовий стати не тільки її чоловіком, а й хорошим другом для її дітей.
Олена була розлученою жінкою, котра все своє життя присвятила дітям. Вона не могла і не хотіла більше чекати, що хтось прийде і забере її з дітьми, адже й сама не раз пережила розчарування в стосунках.
Вона розуміла, що після п’яти розлучень не так легко знайти нового чоловіка, який прийме її з усіма її проблемами і дітьми.
Але Тарас був іншим. Він був не тільки уважним і чуйним, а й готовим до труднощів. І коли він познайомився з Оленою, її діти відразу йому сподобались.
Четверо хлопців і одна дівчина — всі різного віку, з різними характерами. І хоча діти не завжди сприймали Тараса на ура, він був готовий проявляти терпіння.
— Ти що, хочеш, стати нам татом ? — з підозрою спитала старша дочка Олени, Вікторія. Вона була підлітком і відчувала, що новий чоловік її матері може забрати у них її.
— Я звісно не ваш батько, — відповів Тарас з посмішкою. — Але я хочу бути для тебе другом. І допомогти тобі, якщо буде потрібно.
Вікторія задумалась. Вона була не дуже привітною з Тарасом, але й не могла відмовити йому в повазі за те, що він не намагався нав’язуватися.
І ось, через кілька місяців знайомства, Тарас зробив Олені пропозицію. Вона була зворушена, але й розгублена водночас. У її серці було багато страхів.
— Ти серйозно? — запитала Олена, схвильовано дивлячись на нього. — Ти розумієш, на що йдеш? Я маю п’ятьох дітей! Ти навіть не уявляєш, як це важко.
Тарас ніжно взяв її за руку і відповів:
— Олена, я розумію. Я готовий до цього. Я хочу бути з тобою і твоїми дітьми. Ми разом будемо все долати.
Олена хвилинку мовчала. Їй було важко уявити своє майбутнє з Тарасом. Адже все життя вона звикла бути самотньою, ідея про спільне життя з чоловіком, а тим більше з дітьми, здавалася їй дуже складною.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Я погоджуюсь. Але тобі варто знати, що це не буде легко. Ти повинен бути готовий до того, що це зовсім не буде схоже на те, що ти собі уявляєш.
Тарас усміхнувся, повіривши в те, що він готовий до всього.
Після весілля почалися справжні випробування. У перші місяці Тарас відчував себе зовсім не на своєму місці. Він намагався стати частиною нової сім’ї, але іноді стикався з недовірою з боку дітей Олени.
Вони не могли зрозуміти, чому їхня мама вибрала саме його, і не одразу прийняли його як частину родини.
— Ти не наш тато! — інколи викрикував молодший син Олени, Володя. — Чому ти тут? Що ти хочеш від нас?
Тарас не образився, але іноді йому було важко. Він розумів, що діти Олени потребували часу, щоб звикнути до змін, але не завжди був готовий до того, як важко їм було прийняти нову реальність.
Тим не менше, він не здавався. Він знайшов підхід до кожного з дітей. До Вікторії він став більш обережним, не намагаючись її контролювати, а просто бути поряд, коли вона потребувала допомоги.
До Володі і Павла він став більш терплячим, намагаючись допомогти їм у всьому, навіть у дрібницях, таких як навчання в школі чи спортивні заняття.
Згодом ситуація почала змінюватися на краще. Діти Олени почали бачити, що Тарас дійсно намагається бути хорошим батьком і чоловіком. Вони стали поважати його за те, що він не залишав їх, навіть коли було важко.
Одного вечора, коли Тарас повернувся додому після важкого дня на роботі, він зайшов у вітальню, де всі діти Олени сиділи за столом, розмовляючи та сміючись.
— Ти ж, мабуть, голодний? — запитала Вікторія, дивлячись на нього з усмішкою. — Мама приготувала твою улюблену страву.
Тарасові аж дух перехопило від здивування. Діти ще недавно здавалося, що зовсім не помічали його, а тепер вони приймали його як частину родини.
— Дякую, — відповів він, відчуваючи тепло в серці.
Тарас зрозумів, що все, що він робив, не було марно. Він насправді став частиною цієї великої і не зовсім простої родини, і тепер вони були готові прийняти його як свого.
Коли Олени не стало, Тарас залишився. Діти не вигнали його, хоча і могли б — з огляду на всі труднощі, що виникли після того, як матері не стало.
Вони не забули, хто він для них був, навіть попри його важкий характер і моменти, коли здавалось, що він не розуміє їхніх потреб. Замість того, щоб залишити старого чоловіка на самоті, кожен з дітей по черзі взяв на себе відповідальність за догляд за ним.
— Я залишуся з ним сьогодні, — сказала Вікторія, дивлячись на своїх братів і сестер. — Я приготую йому суп і проведу з ним кілька годин. Він не любить бути на самоті.
— Добре, але завтра моя черга. Може, не варто затягувати, треба допомагати більше, — відповів Володя, глянувши на сестру.
— Тарас уже старий, йому важко, а нам слід бути терплячими – додав Павло.
Як ви вважаєте, чому діти, попри всі труднощі, залишаються поруч із Тарасом?
Валентина Довга
