Тато з мамою сильно посварилися. Тоді тато взяв мене на руки й повів на прогулянку. Я могла йти пішки, але він міцно тримав мене на руках та не хотів відпускати. Тато довго мовчав, а потім сказав: “Зараз сфотографуємось і ти мене довго не побачиш”

Той день я пам’ятаю, немов це було вчора, хоч минуло вже понад двадцять років. Я була тоді маленькою і багато чого не розуміла, але коли подорослішала, все склалося докупи, немов великий пазл.

Тато з мамою сильно посварилися. Тоді тато взяв мене на руки й повів на прогулянку. Я могла йти пішки, але він міцно тримав мене на руках та не хотів відпускати. Тато довго мовчав, а потім сказав: “Зараз сфотографуємось і ти мене довго не побачиш”.

Я не розуміла, що відбувається, але татові довіряла. Ми сфотографувалися у центрі міста й повернулися додому. Потім тато зібрав свої речі й поїхав.

Його довго не було і я почала звикати жити тільки з мамою. Я у неї розпитувала про тата, але вона нічого не відповідала. Можливо, вона не знала де він, як і коли повернеться. А чи повернеться взагалі?

Минуло два роки й на мій День народження прийшла листівка від тата. Там було написано: “Марійко! Вітаю тебе з Днем народження! Слухайся маму, скоро приїду. Тато”.

Я раділа, що отримала від тата такий несподіваний подарунок, але не розуміла, чому мати плаче. Зрозуміла тільки тоді, коли подорослішала. Два роки тато нічого мамі не надсилав, тому вона не знала де він, як він і коли повернеться. Мама хвилювалася, що він взагалі не повернеться і не знала, що їй робити далі. Влаштовувати своє життя, чи мовчки чекати. І вона вирішила чекати.

Через деякий час тато повернувся. Я вже не пам’ятаю як його зустріла мати, але тато так надовго нас більше не залишав.